Катерина Калитко: Літературної творчости неможливо навчити
Серед вельми цікавих, ориґінальних поетів нинішньої доби – й Катерина Калитко, поетка, напрочуд чутлива до слова, глибока, чиї мудрі, справді філософські вірші спонукають до роздумів та ще й наочно показують, що таке поезія справжня, образна, висока… Не так давно ми видрукували добірку молодої вінничанки. А вже після публікації у «Видавництві Старого Лева» у Львові побачила світ нова книга Катерини Калитко «Катівня. Виноградник. Дім», котра одразу отримала широкий розголос не лише в Україні, адже ця збірка – справді яскраве явище в сучасній українській поезії. Про них Мар’яна Савка, головний редактор «ВСЛ» написала: «Це вірші, які неможливо читати похапцем, за кавою, чи “на добрий настрій”. Ці вірші набухають у горлі, часом клекочуть, вибухають надривною істиною, захлинаються від любові. Тут так багато життя на межі, світла від полум’я. Інколи від них затерпає шкіра – обпечена чи вогнем, чи морозом…».
Сьогодні знаменита письменниця – гостя «Майдану», з якою ведемо бесіду не лише про літературу – про життя, любов, людські стосунки…
- Насамперед цікаво, звідки таке поєднання – журналізм і політологія? І що є важливішим?
- Гадаю, що за десять років після закінчення університету і мого вибору цілком конкретного життєвого шляху це аж ніяк не найперше і не найцікавіше питання. Поєднання, однак, цілком собі логічне. Журналістика – ремесло, яке обслуговує суспільні потреби й запити на інформацію, політологія – сукупність знань, що допомагає розібратися у певних законах функціонування цього суспільства, от і все. Із чотирнадцяти років я підробляла журналістикою, писала в місцевій пресі замітки, часом навіть проблемні статті на мовно-культурну тематику. З восьмого класу хотіла вступити до Могилянки, не заради якогось конкретного фаху, а заради духу місця. Так і зробила. Обираючи бакалаврську спеціальність, пішла на політологію з двох причин – по-перше, мені було цікаве розширення поля досвідів, по-друге, всі очікували, що я піду на філологію, а я не люблю робити те, чого від мене наполегливо очікують. Магістерська програма з журналістики відкрилася в нас уже тоді, коли я закінчувала бакалаврат, і логічно, що я продовжила навчання там. Про саме такий вибір ніколи не шкодувала. Нема жодного досвіду, який би не міг збагатити. А найважливіше серед усього цього – література.
- Сьогодні ще пов’язані з тим, чого навчалися в Могилянці?
Кар’єри політолога я для себе зі старту не планувала, а журналістикою займалася і продовжую трохи займатися. Тільки тепер ця діяльність все частіше набуває форм авторської публіцистики.
- А як прийшли в літературу? Можу був хтось, хто надихнув чи підтримав?
- Не виокремлюю для себе моменту «приходу в літературу». Я завжди щось писала, перші дитячі віршики й якісь пригодницькі історії з продовженням із зошита в зошит були в дуже юному віці. Завжди багато читала і ніколи не уявляла себе поза книжковим контекстом. З віком починала ставитися до письма серйозніше, хотіла висловити важливі для себе смисли. Безумовно, моєю найбільшою підтримкою була й залишається сім’я – мої чудові батьки зробили все, щоб я почувалася впевнено на своїй дорозі. Я відвідувала літературну студію, якою керувала вінницька поетеса Тетяна Яковенко, і тепло й підтримка, якими вона обдаровувала вихованців, багато важили для мене на старті. Свої перші всеукраїнські літературні конкурси я почала вигравати ще школяркою, зі вступом до університету збіглася перемога в «Гранослові», після чого мене – цілком несподівано для мене самої – рекомендували й швидко прийняли до Спілки, потім були цікаві об’ємні публікації, фестивалі, лауреатство «Смолоскипа» з виданою книжкою, і так далі. Якщо вважати формальним «приходом в літературу» щось таке, то ось воно. Важливіше ж, як на мене, що мені хотілося й хочеться писати, і невисловлене продовжує шукати для себе нову форму висловлювання.
- Кого можете вважати своїми вчителями чи наставниками у літературній творчости?
- Нікого не можу таким вважати, бо літературної творчости неможливо навчити. Були і є автори, чиї слова мені хотілося ловити в повітрі через дивовижну суголосність, були і є люди, схожими на яких мені хотілося б стати. Але літературних менторів не було і не могло бути – звісно, я не заперечую періодів учнівства чи спорадичних моментів наслідування. Але коли хтось береться розказувати мені, що і як робити, я зазвичай розвертаюся і йду. І в повсякденному житті, а в писанні й поготів. Якщо ж формулювати питання інакше, – спілкування з ким найбільше мене збагатило, – то відповідь є. Трохи давніше це був світлої пам’яті Віктор Кордун, який опікувався молоддю в НСПУ. Прекрасний поет Київської школи і дивовижна людина, чиєї поради мені й досі часто хочеться запитати. Нині це Юрко Іздрик, мій «personal Jesus» в сучасній українській літературі, феноменально справжня, різка, глибока, щира й тонка людина. Ми рідко бачимося й повноцінно бесідуємо, але якось вдається поділитися важливим на відстані, часто й без слів. Колись було страшно навіть наблизитися до нього, а тепер наважуся назвати його своїм дорогим і мудрим старшим братом.
- Яка література вам найближча? Кого з авторів світового та українського письменства можете виділити як «своїх»?
- Відповідь на це насправді безмежна, значно більша за ціле інтерв’ю, і може вмістити цілий світ від мандрівних ваґантів до дадаїстів. Якщо оперувати мовними, географічними критеріями, то іспаномовна, латиноамериканська зокрема, балканська, певна річ. Але не тільки. Тому просто хай буде кілька прізвищ: Кортасар, Хуан Рульфо, Льйоса, Астуріас, Маркес, Воннегут, Стейнбек, Фолкнер, Вірджинія Вулф, Набоков, Халед Хоссейні, Орхан Памук. Серед українців-класиків найулюбленіші прозаїки – Коцюбинський, Кобилянська, Хвильовий, Підмогильний. Дуже улюблені балканці-сучасники – Міленко Єрґович і Александар Гемон, останній – з українським корінням та бостонською адресою.
- А стосовно поезії, кого вважаєте для себе авторитетами, кого любите перечитувати?
– Лорку, Бодлера, Аполлінера, Каммінгса, Целяна, Стуса, Семенка, Герасим’юка, раннього Андруховича, Лишегу, Москальця.
- Як так сталося, що вінничанка, випускниця Києво-Могилянської академії, не філолог, взялася за дослідження та переклад боснійської літератури і як потрапили до Сараєва? Де опанували мову?
– Я абсолютно переконана, що не диплом дає людині право обирати напрямок діяльності. І диплом не виправдає, наприклад, глухоти та бездарності, коли він суто декоративний. Я не академічний філолог, але письменник, чиїм живим інструментом є мова, що принциповіше, як на мене. Отож, боснійською літературою я займаюся за правом глибокого переймання і великої любові. Термін «дослідження» тут теж потребує уточнення – я не пишу кабінетних праць, але слухаю, як дихає живий організм. Такий мій спосіб дослідження. Мову я вчила багато років, спілкуючись безпосередньо із її носіями. Балкани взагалі цікавили мене ще з шкільних часів, Боснія вабила цілком окремо, ірраціонально. Відколи у свої десять усвідомила, що там почалася війна, не припиняла співпереживати цій маленькій, впертій, дивовижній країні. Наша з нею любов тривала задовго до того, як у мене з’явилася кохана людина в Сараєві. Є легенда про темний вілайєт – це була адміністративна одиниця в Османській імперії. Один полководець зі своїм військом потрапив у цей темний вілайєт на краю світу, де панувала непроглядна пітьма. Шукаючи способу вибратися, полководець звелів забрати лошат у кобил, які нещодавно народили – в пошуках дитинчат вони безупинно йтимуть і виведуть їх до світла. Доки отак ішли за табуном, солдати чули, як під ногами щось хрускотить, а дивний голос повторює: «Шкодуватиме і той, хто підніме це із землі, і той, хто не підніме!» Дехто ризикнув і навпомацки назбирав у кишені того, що хрускотіло під ногами. А коли за кілька днів усі вийшли до світла, кишені в сміливців виявилися наповненими коштовним камінням. Шкодували вони, що набрали мало, шкодували й ті, хто не взяв нічого. У цьому – вся Боснія.
- Де буваєте сьогодні частіше? І якщо порівняти дві країни, що є спільним, а що різнить Боснію і Герцеговину?
– Останній рік майже повністю, за винятком двох коротких періодів, провела в Україні. Інакше не може бути, я хочу боротися разом зі своєю країною. А загалом виходить п’ятдесят на п’ятдесят. Різнить наші країни насправді все, починаючи від історичного досвіду та культурних матриць, закінчуючи міським ландшафтом, запахом повітря, смаком води, яку там можна сміливо пити з-під крану, звуками ранку і річкової течії. Боснія і Герцеговина – світська країна, та все ж іслам є питомою складовою національної ідентичності. Для мене це важливо, я винятково шаную іслам, залишаючись при цьому християнкою. Зрештою, Бог один. І коли, під’їжджаючи, здаля бачу на тлі неба характерний сараєвський скайлайн із мінаретами – внутрішньо розпружуюся, по-справжньому заспокоююся. Та й спільного у нас значно більше, ніж може здатися на перший погляд. І Україна, і БіГ – малі посткомуністичні країни, посталі на уламках тоталітарних імперій, нам обом добре знайома боротьба за самих себе, за право бути. Багаторічна, в тому числі й за свою малу мову та право нею промовляти.
- Чи не скажете кілька слів про тамтешню літературу, її місце в контексті балканських літератур?
– Боснійська література – маленька, молода спадкоємиця епічної югославської традиції, яку водночас і заперечує. Вона все ще вибудовує свій голос, бореться за право говорити ним, але вже дивовижно жива і сильна. Уже подарувала світові кілька потужних імен, окремі я згадувала вище. З усіх балканських літератур, що пережили становлення в 90-х, тут найповніше і найсправжніше відрефлексовуються війна і повоєнний досвід. Це дуже, дуже сильно, це хірургія, знеболювальне чи постріл впритул, залежно від автора. Думаю, українську літературу невдовзі чекає щось подібне, тому особливо цікаво знати боснійський контекст, щоб потім порівняти.
- Що найбільше цінуєте в людях, а чого не сприймаєте категорично?
Найбільше ціную щирість, хороше почуття гумору, гострий розум, делікатність і чуйність до своєї внутрішньої дитини. Верне від показної дорослості – йдеться навіть не так про серйозність, як про залізну впевненість у всьому й пласку однозначність світу. Не люблю лицемірства, безпардонності, надмірної фамільярності, повчань та маніпуляцій, не сприймаю злісного пліткування. Не пробачаю, коли чужі пробують мацати руками дорогих мені людей, у прямому сенсі й у переносному.
- А в літературі, мистецтві?
– Тут головне, аби не було нарочитості й фальші. А також страху висловитися, а також бажання всім сподобатися. На все інше мистецтво має право.
- Нерідко письменники, мистці перебувають цілковито у власному світі та просторі, не мов би поза побутом. Яка ви в цьому сенсі? Чи «дружите», приміром, з кухнею? І якщо так, які страви серед ваших улюблених?
Я не надто побутова людина, хоча дуже ціную свою маленьку, чисту й затишну домівку. Хатні справи часто скочуються на останні позиції в списку щоденних планів. Водночас я страшний гігієніст, часто перу, отримую глибоке задоволення від запаху випраної білизни, часто прибираю робочі зони, між якими минає мій день. З кухнею стосунки уривчасті, отримую задоволення тільки тоді, коли готую для близьких щось цікаве і знаю, що порадую тим. Заради себе однієї ніколи не буду заморочуватися, мені цілком вистачає канапки з кавою. Найбільше люблю вибирати продукти на ринку чи в хорошому супермаркеті, плануючи, що приготую. У нашій сім’ї в особливій пошані середземноморська кухня, овочеві, рибні страви, морепродукти в усіх видах. З української кухні беззаперечний фаворит – вареники, голубці з рисом. Важка артилерія у вигляді борщу, варіацій на тему свинини, сала з часником і подібного – на щастя, геть не наше.
- А що є особливістю кулінарії боснійської? Може порадите читачам щось із цікавих тамтешніх рецептів?
– Боснійська кухня близька до турецької, взагалі ж, завдяки історії реґіону, доволі еклектична. Тут і Австро-Угорщина, і Середземномор’я залишили свій слід. Використовується широка палітра спецій, але без надміру, в цьому плані кухня м’яка, але багата на незвичні смаки. Загалом, як для мене, надто м’ясна – я не люблю м’яса в принципі, і тому поїсти в місті буває складно, не всюди знайдеться варіант без нього. Дуже люблю боснійські сири – знаменитий травницький, білий, трохи подібний до фети, і сухий жовтий з містечка Лівно. Ще там дуже смачний хліб, особливо в маленьких родинних пекарнях. Ну, і східні солодощі, тут можна цілу пісню скласти. Мої улюблені – сараєвські туфахії, перський солодкий десерт, який до Боснії потрапив через турків-посередників. Очищені й звільнені від серцевини яблука виварюються в сиропі з цукру, води й лимонного соку, паралельно розтоплюється масло, в нього додається дрібно мелений мигдаль чи волоський горіх, трохи меленої кави, збитий білок, дещиця солодкої сметани, все вимішується в однорідну масу, цим наповнюються зварені яблука. Потім їх треба добре залити цукровим сиропом, прикрасити збитими вершками, ягодами чи шматочками фруктів, та подати холодними. Таке їдять в раю.
- Нині Україна та й зрештою всі ми переживаємо непростий час. Що з цього приводу можете повісти як письменниця. Яким бачите подальший розвиток подій і як та якими вийдемо з нинішньої кризи?
– Це дуже, дуже непроста тема. Мені не хочеться, щоб справджувалося передчуття, за яким теперішня ситуація триватиме довго, можливо, роки, висотуючи з нас нерви й сили, забираючи найкращих людей. Від усього серця хочу, щоб усе швидше закінчилося, ми загоїли рану і пішли далі, осмислювати нових себе. Ми справді неймовірно змінилися за цей рік, ми вийшли на поле смислів, серед яких ніколи раніше не опинялися, не наважувалися опинитися, і тепер для всього треба знайти імена, треба народити нову мову, якою зможемо описати себе. Це теж великий конфлікт, лише в іншому вимірі, і він ще попереду. А зараз ми боремося, ми сильніші, бо нам додалося віри в себе, гідності, якоїсь сердечної люті, як завжди на кордоні з Мордором. І це головне. Інколи здається, що ось-ось усе вибухне, потім заспокоїться і затихне. А інколи – що це протистояння на покоління.
- Знаю, що ви – активний користувач чи не найбільш популярної соціальної інтернет-мережі Фейсбук. Де знаходите, попри всю свою неабияку зайнятість справами творчими, час ще й на це? Й що дає вам присутність у Фейсбуку?
– Насправді на Фейсбук не потрібно багато часу. Для того, щоби поділитися думкою, достатньо кількох хвилин, для того, щоб дізнатися новини друзів – півгодини. У контрпродуктивних інтернет-срачах участі я свідомо не беру. А фейсбук важливий саме відчуттям співприсутності, яке дає. Він звільняє від тягаря географії, ти можеш спілкуватися з важливими для тебе співрозмовниками, де б не знаходився. Звісно, не відміняє реального спілкування, але такому соціопату, як я, дозволяє ідеально дозувати живі контакти так, щоб вони не травмували і не обтяжували.
- Про що ми іще не поговорили, але ви хотіли би сказати?
– Про те, що головна історія кожного окремого життя – любов, і вона ж – основа кожної великої справи. Я б воліла, щоб уся ця розмова була передовсім про любов та різні її виміри. Про якорі, гарпуни, гачки в піднебінні, парашути та штормові маяки, які вона нам залишає. Про те, що кожна людська істота складається з живої води і живої любові. Принаймні у мене так, і хай мої дорогі люди завжди про це знають.
- Чим завершимо наш діалог, вашими побажаннями читачам та прихильникам «Майдану» чи новою Вашою поезією?
– Подякою читачам за те, що читали, і побажанням, щоб їхнє серце ніколи не мовчало. А поезія – на ваш розсуд.
- Щиро вдячний за цікаву розмову. Гараздів вам та радости творчости. І тоді на завершення ось це.
***
Той, кого я люблю, місить пальцями ніч,
холодом пахне синя глина, коли сідаю ошую,
і він збирає рукою волосся із шиї мені,
каже – то напиши мене; і от я його пишу.
Стигла ріка облич, зморшки – зграя човнів,
кожен глибокий цілунок тягне обох на дно.
І він збирає рукою волосся із шиї мені.
Ми перечекаємо зиму під ясеновим човном.
Той, кого так люблю я, каже – плач і люби,
ми солоні нитки, що утримують шов,
вимов мене по швах, навіть вустами розбитими
поцілуй у живіт. Замітає нас жовтень.
Попід щокою – розкрита квітка шульги.
Вчи мене, каже, початись, коли засніжить,
прочитай по руслу, з горла і аж до гирла.
І збирає рукою волосся із шиї мені.
Вутлі недосвіти ллються у теплі вугли.
Але чи той я, кого ти, дивися, я все спалив,
дивися, прийшов,
дивися, вплівся у шов.
Пиши мене так, щоби вдихнула глина,
перезимуй мене, притули мене.
Переживи мене.
Катерина Калитко
Довідка:
Українській поетці та перекладачці 31 рік.
Народилася у Вінниці, в рідну місті закінчила середню школу. Відтак в Національному університеті студіювала журналістику та політологію (1999-2005).
Нині мешкає та працює у Вінниці та Сараєві.
Авторка поетичних збірок – “Посібник зі створення світу” (Вінниця: Логос, 1999); “Сьогоднішнє завтрашнє” (Київ: Гранослов, 2001), “Портретування асфальту” (Київ: Смолоскип, 2004), “Діалоги з Одісєем” (Київ: Пульсари, 2005), “Сезон штормів” (Київ: Електрокнига, 2013), «Катівня. Виноградник. Дім» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2014)
2007 року також опублікувала книгу «малої прози» “М.істерія” столичному видавництві “Факт”.
Твори сьогоднішньої гості «Майдану» перекладено англійською, російською, польською, німецькою, вірменською та іврит. Невдовзі з’являться поезії Катерини у китайському перекладі.
Лавреатка літературного конкурсу “Гранослов”, переможець фестивалю читаної поезії “Молоде вино”, двічі лавреатка конкурсу “Привітання життя” імені Богдана-Ігоря Антонича, лауреат конкурсу видавництва “Смолоскип”, відзначена подільською літературною премією “Кришталева вишня”, преміями “Благовіст”, “Культреванш” та низкою інших.
Досліджує та перекладає сучасну літературу Боснії і Герцеговини.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно