Генрі Марш: «Ми всі – люди. І ми не хочемо думати про себе погано»
Зустріч із Генрі Маршем, відомим нейрохірургом, автором книжки «Історії про життя, смерть і нейрохірургію», яка у перекладі його колеги Андрія Мизака вийшла торік у «Видавництві Старого Лева», - це завжди подія. І не має значення, чи це приватна розмова, чи публічна лекція. В обох випадках він максимально чесний у своїх висловлюваннях і максимально відкритий. Кар'єра, яку він зробив, - і не лише як нейрохірурга, а й як вчителя, лектора, наставника, а тепер і письменника, вражає. Але до свого успіху Генрі Марш ставиться спокійно і з гумором, адже головне для нього не відчуття слави, а можливість розповісти про ті висновки, які він зробив і робить.
Генрі Марш розповідає, що під час його останнього візиту до Львова - у вересні, в рамках Форуму видавців, - у нього з'явилася невеличка мрія: прочитати лекцію для студентів-медиків саме у цьому місті. Ця мрія здійснилася, і навіть перевершила всі очікування. Коли у п'ятницю, 5 лютого, Генрі Марш зайшов у корпус ЛНМУ ім. Данила Галицького, де мав читати лекцію, то неабияк здивувався. Від першого до четвертого поверху будівлі, де була лекційна аудиторія, на сходах стояли безліч людей. Маршу довелося буквально протискатися між ними, щоб піднятися нагору. А коли все-таки вдалося це зробити, виявилося, що його вже чекає набита вщент аудиторія. Люди сиділи, стояли і навіть напівлежали на карематах. І це були студенти, журналісти, лікарі, і просто зацікавлені особи не лише зі Львова, а й з Тернополя, Києва, Івано-Франківська та областей... Рішення прочитати дві лекції підряд, щоб усі охочі змогли його послухати, Генрі Марш прийняв швидко і легко. Його неймовірно зворушила готовність людей чекати дві години на можливість поспілкуватися з ним. Але ця можливість і справді того вартувала.
Не може не вражати те, як Генрі Марш, з притаманною йому харизмою і переконливістю, прочитав спершу одну лекцію, потім відпрацював сорокахвилинну автограф-сесію, потім знову прочитав лекцію, а потім знову півтори години підписував книжки та фотографувався з усіма охочими. І на всіх фотографіях він усміхався. Загалом, це все тривало понад п’ять з половиною годин. І жодного разу він не поскаржився і не сказав «досить». Щоправда, один раз таки жартома заховався під столом від навали шанувальників, але за кілька секунд повернувся «в стрій».
«Чому лікарю важко бути чесним» - таку назву мала лекція доктора Генрі Марша. Чесність та ставлення до власних і чужих помилок – це те, над чим він дуже багато розмірковує. Читаючи цю лекцію, Генрі Марш розповідав і про свій досвід, і про свої помилки, і про дослідження нобелівського лауреата Даніеля Канемана, і про число Робіна Данбара та специфіку навчань пілотів у корейських авіалініях.
Фото - Орест Дворакевич
Цитати з лекції:
«Нам, як людям, властиво помилятися. І нам, як лікарям, дуже важко визнавати свої помилки. Стосунки лікаря і пацієнта, перш за все, базуються на довірі. А все тому, що лікування – дуже небезпечна і непевна річ. І ніхто не може гарантувати результат. Пацієнт мусить довіряти лікареві. А лікар має довіряти пацієнту. Я працював у Пакистані в Караджі кілька тижнів тому. І мій колега розповідав, як тяжко оперувати, коли родина пацієнта стоїть за дверима операційної зі зброєю. І це правда. Виникає питання, як можна комусь довіряти, якщо той хтось нечесний? Адже це очевидно, що довіра базується на чесності. І, рано чи пізно, виникає питання чесності лікаря з пацієнтом, лікаря з колегами. І, щонайважливіше, – чесність лікаря з самим собою. Як ви знаєте, я написав книжку. І я дуже пишаюся тим фактом, що вона видана в Україні. Книга вийшла у 21 країні та стала бестселером у Британії, США, Німеччині… Якщо переглянути відгуки на цю книжку, то всі відразу говорять, що вона дуже чесна. А це означає, що люди не сподіваються, що лікар буде чесним».
«Складною частиною чесності з пацієнтами є те, що коли щось пішло не так, то потрібно вибачитися перед пацієнтом і його родиною. Багато людей думають, що нейрохірургія складна тому, що потребує особливого вміння оперувати, особливої стійкості рук. Але насправді оперувати легко. Справді. Тяжко сказати «вибачте» пацієнтам, яким ти нашкодив, помилившись. І чому ж так незвично і тяжко бути чесним з пацієнтами? Насамперед, коли людина хворіє, то вона хоче надіятися, вірити. Вона не сподівається, що її залишать сам на сам з фактами, а сподівається, що їй дадуть надію на краще. Як лікарі, ми вчимося прикидатися, обдурювати пацієнта, щоб підбадьорити його і щоб уникнути неприємної розмови. Торік я працював у Гімалаях в Непалі. І більшість пацієнтів були неосвіченими селянами. Колеги казали мені: «Ти не можеш казати їм правду, бо інакше вони бігатимуть по лікарні з криками. І всі їхні родини кричатимуть також, і це унеможливить процес лікування. Тому ми повинні брехати. Ми не можемо сказати їм правду».
«… Найкращий спосіб обдурити інших - це спершу обдурити себе. Так пацієнти швидше тобі повірять. Тож самообман – це важливе клінічне вміння. І коли ви молодий лікар і тільки починаєте вчитися втикати голки в руки людям, ви не можете їм сказати, що ви робите це вперше. Інакше пацієнт втече від вас. Тож ми вчимося обманювати. І до першої міри це необхідна річ. Спершу це - мала брехня на благо. Але потім створюється ефект лавини. Брехня більшає, більшає, більшає…».
«Одна з причин нечесності лікарів, яка серед інших дуже і дуже популярна в Україні, - це залежність лікаря від грошей. Він хоче здобути більше пацієнтів, і, як наслідок, більше коштів. Лікар має неймовірну владу над своїм пацієнтом. Будь-яка влада псує. А необмежена влада псує до кінця. Коли в лікуванні щось іде не так – пацієнт помирає, або його стан стає гіршим внаслідок операції чи якихось медичний дій, дуже важливо для лікаря розрізнити, де була просто невдача, а де - одинична помилка. Ми найбільше вчимося у своєму житті на помилках. Якщо завжди казатимемо: «Не пощастило», то не навчимося нічого. Лікар повинен бути, перша за все, чесним перед собою, навіть якщо він не повністю чесний з пацієнтами чи колегами. Але це дуже важко. Ми всі – люди. І ми не хочемо думати про себе погано».
«Як же нам уникнути помилок? Це насправді дуже просто: мати поруч з собою колег, які завжди зможуть покритикувати вас. І самому бути таким добрим колегою і критикувати. У сучасному світі найкращими і найбезпечнішими для пацієнтів є лікарі, які мають хороших колег і які самі є хорошими колегами для інших. З якими можна обговорити найскладніші випадки. Традиційно ми обговорюємо свої помилки після скоєння. Але краще поговорити про них до того, як ви їх здійсните. Для цього потрібно знайти баланс між егоїзмом і командною роботою».
Оксана Зьобро
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно