0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Чоловік, який вирощував комети. Уривок з книги
Сайт перекладача Андрія Маслюха; Ілюстрації Анастасії Стефурак
 
Мало хто вміє зазирнути в душу дитини так глибоко, як це робить Анджела Нанетті: недарма італійська літературна критика охрестила її «поетесою дитячих душ». У цій книжці, головний герой якої, Арно, живе з мамою на ім’я Міріам і молодшим братом Бруно у хатині поблизу невеликого гірського села, дійсність дивовижно й дуже органічно переплелася з казкою. Це розповідь про велику втрату — і про віднайдення, а ще про те, як важливо попри все зберігати вірність своїм мріям, адже тоді вони неодмінно збуваються, хоч іноді це стається не зовсім так, як ми сподівалися.
 
Як і всі твори Анджели Нанетті, ця книжка — не тільки для дітей. Вона для всіх, хто вірить у мрії і часом підносить погляд до зоряного неба: ану ж там з’явиться комета, яка несе відповіді на запитання — у кожного свої.
 
2003-го року повість «Чоловік, який вирощував комети» здобула спеціальну відзнаку каталогу «Білі круки», який щороку укладають фахівці Міжнародної молодіжної бібліотеки у Мюнхені.
 
Перекладено за виданням: Angela Nanetti, L’uomo che coltivava le comete. Trieste: Edizioni EL, 2002.
 
 
*  *  *
 
Небо тієї ночі рясніло зорями. Їх було стільки, що темрява мовби ховалася за тонким серпанком світла – так, наче там був ще й місяць.
 
“Зорі мене бачать”, – подумав Арно, притиснувшись обличчям до віконної шибки. Він завжди повторював собі ці слова вночі, коли почувався самотнім.
 
“Зорі – то очі неба, – говорила Міріам. –  Місяць – то його уста, а сонце – корона”.
 
А комети? Що таке комети? Волосся, а може, й брови. “Небесні тіла”, – казав учитель; отже, він теж вірив, що вони живі.
 
“Твоя мати розповідає тобі забагато байок”.
 
Арно зітхнув, бо ніяк не міг добре собі уявити ту комету, яка мала от-от прилетіти. Така неймовірно яскрава, з довгим шлейфом… ніби якась королева. Вона з’явиться он там, над лісом, зненацька – наче Міріам. Так, наче Міріам, і буде така ж гарна-прегарна, як вона.
 
Він сперся чолом до крижаної шибки. Від думки про комету на серці робилося якось щемко і бентежно.
 
“Найбільша за тисячу років комета: це просто надзвичайна подія”, – додав учитель. Отже, тільки у неї, у тієї комети, й можна буде запитати…
 
“Коли на небі з’являється перша зірка, пильно на неї подивися, а тоді загадай бажання – і воно неодмінно збудеться”, – казала Міріам і сама завжди так робила.
 
Бруно закашлявся і скрикнув крізь сон. Арно відступив від вікна і босоніж почалапав глянути, що там із братом. Велике ліжко ще зберігало тепло його тіла і манило до себе. Залізти під ковдру, заплющити очі і спробувати знову заснути…
 
Та якщо він уже прокинувся, то треба тепер дочекатися Міріам. Сьогодні свято – день вогню святого Мартина – й остання цього року забава. Потім прийде зима, і Міріам нікуди більше не піде аж до лютого.
 
“Колись вона візьме мене з собою, – думав Арно, повертаючись до вікна. – І відтоді вже не ходитиме поночі сама”.
 
Він примружився і визирнув у вікно: трохи нижче, за зеленою вдень смугою луки, темніло узлісся, а понад деревами відсвічувала легенька червонява заграва. То були вогні селища, що лежало в долині; саме там і відбувалася забава. Час від часу звідтіля долинав приглушений відгомін музики, але тепер було тихо. Мабуть, свято вже й закінчилося. Очі злипалися, й Арно через силу розплющував їх знову і знову. Хоч би не заснути: може, він буде Міріам потрібен. Із Міріам треба бути терплячим, казав пан Лоренц, дуже терплячим. І терпцю Арно якраз не бракувало.
 
Адже Міріам була його мамою, і він її дуже любив.
 
*   *   *
 
– Мамо, розкажеш мені ту оповідку про місяць і зорі?
 
Вони були вже в ліжку. Збоку долинав тільки легкий віддих Бруно. Арно підсунувся ближче.
 
– Коли Господь вирішив створити небо, то помалював його на блакитно – то був день, і на чорно – то була ніч. Уночі на землі робилося темно-претемно, хоч око виколи, люди й звірі нічого не бачили і швидше засинали.
 
Проте ті звірі, які вночі мали полювати, так само нічогісінько не бачили і почали скаржитися. Тоді Господь сказав: “Я дам небу очі, які наглядатимуть за вами, щоб ви, бува, не потрапили у якусь халепу, і світитимуть, тож боятися ви більше не будете”. Та почув ці слова місяць, тоді ще маленький-маленький, зовсім крихітний, і гірко заплакав… Арно, ти спиш?
 
Міріам піднялася на лікті й запалила світло, а тоді глянула на поснулих дітей – на біляву голову мрійника та на чорняву – малого пустуна, і посміхнулася.
 
Розкуйовджене золотаве волосся спадало їй на плечі й оголені руки; вона мала двадцять п’ять років, але й сама виглядала зовсім іще дівчинкою.
 
*   *   *
 
І от з’явився молодий місяць. Чоловік з хатини мав рацію: такої темної ночі Арно не бачив ще ніколи, хоч небо над головою знов аж рясніло зорями, де-не-де густо-прегусто, ніби хтось порозсипав їх там цілими пригорщами. Але які ж вони були далекі!
 
Він пригадав собі, як чоловік розповідав про самотність, що пройняла його тоді в пустелі. Арно самотньо не було, бо поряд цокала ратичками Коко, але він боявся. Бо ж оце вперше йшов лісом уночі, й усе навколо виглядало якось зовсім інакше, ніж удень, і наганяло дрижаки. Так, наче все довкруги було геть незнайоме: і стежка, і дерева, які знай грізно насувалися зусібіч, і кущі, які силкувалися хапнути за волосся. Начебто нічого й не рухалося – і водночас усе перебувало у постійному русі. Може, це якісь чари? Може, попрокидалися феї? Від страху Арно аж тремтів, але вперто йшов уперед.
 
 
Адже пообіцяв.
 
Вдома він діждався, доки Міріам із Бруно заснуть, а тоді тихесенько, як злодій, вислизнув надвір; серце йому мало не вискакувало з грудей, але ж чоловік із хатини вже чекав, і не можна було його підвести. Арно міцно стиснув у кулаці теплу вуглинку, яку прихопив із печі, і прикликав Ненеле: “Від клопоту й привороту, у погоду і негоду, від нещастя і на щастя, нехай лихо сидить тихо… побудь зі мною, візьми за руку, принесу тобі чорну перуку”. Цих слів його навчила Міріам, і ще не було такого, щоб вони не подіяли.
 
От і цього разу на серці тут же полегшало. Втім, було вже зовсім близько: ось попереду забовваніла велика ялина, яка росла перед останнім закрутом стежки, і за хвилину він вийшов на галявину. Хатину освітлював лише вогонь із грубки, але через вікно видно було довгу тінь, що похитувалася на стіні.
 
Арно підійшов, проте не встиг іще постукати, як двері прочинилися.
 
– Я чекав на тебе, – посміхнувся йому чоловік. – Заходь!
 
У дзбані на столі парувало гаряче питво, яким він зазвичай частував хлопця. Біля дверей стояв дорожній наплічник і лежали якісь інструменти.
 
*   *   *
 
– А тепер залишається тільки чекати. Ніч сьогодні саме така, як треба, – тихенько мовив він, – глянь лише на небо! Колись я навчу тебе читати його.
 
– Справді? – спитав Арно таким тоном, мовби хотів сказати: може, не варто чекати так довго?
 
– Авжеж, коли буде трохи тепліше, – відповів чоловік, сідаючи біля нього і гріючи над жарівнею руки. – Бачиш он ту зірку? Вона – з сузір’я Лева, а нижче – Великий Віз, або ж Велика Ведмедиця… Аліот, Міцар, Меґрец… Тих зірок страх як багато! Але комети – то зовсім інша річ.
 
Його голос звучав тепер ніби звіддалік, так, наче він намагався наздогнати подумки один спогад.
 
– “Комети – це справжні королеви, замріяні й щедрі, – казав той старий. – Вони надто вродливі, аби дбати про себе самостійно. Тож і гуляють небом, розвіваючи своїми розпущеними та скуйовдженими косами, і розсипають довкруги волосся – то тут, то там. Це – їхнє насіння, а самі вони подібні на бджолиних маток, бо так само породжують нове життя”.
 
Арно вслухався у чоловіків спокійний голос, і все навколо – і той голос, і густо всіяне зорями крижане небо, і останні пломінці у жарівні, і Коко, яка тулилася йому до ніг, – словом, геть усе зливалося докупи й поступово огортало почуттям глибокого миру і спокою.
 
Він і сам незчувся, як прихилився до чоловіка; той обняв його рукою за плечі, а за кілька хвилин упівголоса покликав:
 
– Арно?..
 
Відповіді не було.
 
Тоді чоловік схилився, глянув на заснулого хлопця, підняв його і поніс до хатини.
 
*   *   *
 
– Відмовлятися від мрій не годиться, навіть якщо вони від нас ідуть. Так не можна.
 
Пригадуєш, що сказав мені той старий? “Якщо ти не вмієш чекати, то навіщо тобі сіяти комети?” Та й справді, навіщо? Краще вже тоді садити картоплю і цибулю, як селяни з Ісбуе.
 
 
Арно посміхнувся.
 
– А зараз я хочу розповісти тобі одну історію, яка, можливо, трохи тебе розрадить, – повів далі чоловік. – Отже, страшенно далеко звідси є один дуже незвичайний край. Незвичайний тому, що там зупинився час. Розумієш, що це означає? Там не існує більше ні дня, ні ночі, ні пір року; там не сходить і не заходить сонце. Там немає завтра. Є лише одне вічне сьогодні. Озирнися навколо: бачиш, сонце ще високо над обрієм, на небі ні хмаринки, ліс зодягається у весняну зелень… я – чоловік, а ти – хлопець. Якби цієї миті час зупинився, все залишилося би таким назавжди: я і ти, ліс і сонце, он та пташина, яка летить до свого гнізда, й он ті комашки, які рояться навколо квітів. І ціла лука, і всі ті квіти – все зосталося б таким, яким є цієї миті, і було б таким завжди.
 
Власне так і трапилося у тому далекому краю.
 
Але час там не зупинився зненацька, він просто від якоїсь миті почав іти дедалі повільніше і повільніше, ніби втомлений подорожній. Тож дні й ночі робилися щораз довшими, потім настала черга пір року, що ніяк не закінчувалися, потому – років, які тягнулися мало не ціле життя кожен. Одне слово, все рухалося повільніше й повільніше, аж доки остаточно не зупинилося.
 
Ти запитаєш: “Але хіба ж у тому краю ніхто не жив? Невже ніхто не помітив, що діється?”.
 
Помітити, звісно, помітили, та не відразу, а чому – тепер уже годі сказати. Дні ставали дедалі довшими, ночі – теж, проте всі сходилися на думці, що так воно й має бути. Зими справді ніяк не закінчувалися, а коли нарешті приходило літо, то і йому не було кінця, але люди казали, що так було завжди. Хтозна, може, вони надто переймалися іншими речами або просто не хотіли нічого бачити.
 
Аж доки одна старенька не запідозрила нарешті щось лихе.
 
“Як це так, що я живу й живу і ніяк не помру? – запитала вона. – Я ж народилася бозна-коли, моє обличчя вже схоже на поморщене торішнє яблуко – а я все ще тут!”
 
Бабця зиркнула на годинник, що висів на стіні, і побачила, що той зупинився. Завела його, та стрілки навіть не здригнулися. І вона пішла до сусіди – запитати, котра година. Виявилося, що сусідів годинник теж стоїть.
 
“Отакої! – здивувався сусіда. – А я навіть не помітив!”
 
Він спробував був завести той годинник, але так само не зумів.
 
Тоді сусіда подався до свого приятеля-годинникаря, який на цілу округу славився своєю пунктуальністю, і той із неабияким здивуванням зізнався, що і його годинники зупинилися – всі до одного.
 
“Але коли?”
 
Приятель хоч і був страшенно пунктуальний, але відповіді на це запитання не мав: годинники зупинилися, і все тут. Стривожена старенька і її сусіда з годинникарем вийшли на майдан, аби подивитися, що там із годинником на вежі, який відраховував у їхньому містечку час, відколи вони себе пам’ятали. Виявилося, що він також зупинився.
 
Тут уже вдарили на сполох. От тоді й з’ясувалося, що ніде не залишилося жодного годинника, який би працював. Навіть сонячний годинник – і той часу більше не показував.
 
Спершу, намагаючись пояснити, що ж могло пошкодити годинники, висунули тисячу розмаїтих гіпотез: згадали і магнітні бурі, і електричні хвилі, і космічний пил, і ще купу всякої всячини.
 
Та коли всі побачили, що сонце завмерло і перестало котитися небосхилом, світло не змінює кольору, а тіні не рухаються з місця, то мусили визнати очевидне: час зупинився.
 
Це сталося невдовзі після полудня, погожої весняної днини, не надто спекотної і не надто холодної; сонце сяяло на чистому, без жодної хмаринки небі, яскраві барви вабили око. Отже, геть усе так і зупинилося й відтоді не змінилося ні на йоту.
 
Тож у тому краю вічної весни весь час усе було так, як завжди, і ніколи нічого не змінювалося: ніхто ні на секунду не старів, ніхто не помирав, ніхто не народжувався – жоднісінької тобі зміни, бодай і найменшої. Жодна квітка не проклюнулася і не зав’яла, жоден листочок не впав і не пожовк. І всіх це влаштовувало, адже там, де немає змін, немає і життя, а отже, немає і страждання.
 
Так тривало й тривало, і всі й далі були задоволені: ніхто ні про що не запитував, нічого не прагнув і ні за чим не жалкував. Про минуле забули, а що таке майбутнє, вже й не знали.
 
І тільки один чоловік був у розпачі – єдиний, у кого зосталося одне бажання, і що сильнішим ставало те бажання, то нещаснішим він почувався, адже не мав жодної змоги його здійснити. А полягало воно у тому, щоб побачити зоряне небо. Якимось дивом той чоловік іще пам’ятав, хоч і дуже туманно, що колись, давно-давно, сонце сідало за обрій, а небо поволі згасало. Блакить темнішала й темнішала, аж доки перетворювалася на бездонну чорноту, і на тому смолянистому оксамиті живими діамантами мерехтіли зорі. Він пригадував, що тоді нічне небо уявлялося йому великим шляхом, який перебуває у постійному русі: зірки сходять і заходять, іноді їх супроводжує місяць; а згодом надходить світанок і спроквола гасить зорі – до наступної ночі.
 
Чи замислювався ти коли-небудь про те, що одні речі світло виявляє, а інші – ховає?
 
Тож і дивився той чоловік на небо та розмірковував про все те, чого не міг більше бачити; і водночас усе навколо – незмінно ясне небо, застигле над головою сонце, яскраве світло і безконечна весна, – ставало йому дедалі осоружнішим.
 
І от урешті надумав він податися на пошуки місця, де можна було б побачити зоряне небо. Та спершу пішов до одного мудреця – просити поради і допомоги.
 
 
“Чому ти хочеш звідси поїхати? – запитав мудрець. – Ти ж маєш тут те, чого ніде більше нема, – і нарікаєш на долю. Не надто розсудливо з твого боку”.
 
“Але це не те, чого я хочу. Я тут нещасливий”.
 
“Це теж нерозсудливо, у тебе немає причин почуватися нещасливим”.
 
“Може, причин почуватися нещасливим у мене й немає, та щастя це чомусь не приносить, – відказав чоловік. – Тому я й хочу піти”.
 
*   *   *
 
…Літо було сповнене всуціль щасливими днями, і так тривало до самої осені.
 
І як розповісти про те щастя? Воно ж бо не зіткане зі слів, а невловиме й невідчутне на дотик, легке й майже незриме, наче дим.
 
Міріам повсякчас співала. Її обличчя ожило, а вуста втратили жорсткий вигин. Вона знову танцювала, але тепер уже тільки для них. Арно більше не треба було чекати її до пізньої ночі; розглядаючи нічне небо, він не шукав там комету, а разом із Орією давав імена зіркам.
 
Орія залишався з ними на цілий день і говорив Міріам речі, яких Арно не чув ще зроду: її волосся, казав він, нагадує лан стиглої пшениці, яку пестить ледь відчутний вітерець, а очі – гірські озера весняної пори; руки у неї – ніби чайчині крила, а зуби схожі на краплини роси. Про кохання хлопець знав із казок, тож одразу все збагнув.
 
Так несподівано до них прийшло щастя, й Арно вважав це просто неймовірним дарунком долі.
 
Згодом Міріам знову почала ходити на роботу на фільварок Врасти, й Орія приходив щодня на світанку – з якимсь дарунком для хлопців і з омитою вранішньою росою квіткою для Міріам, яку та встромляла собі у волосся. На голові у нього незмінно красувався той самий чорний капелюх із заткнутою за стрічку маленькою губною гармонікою.
 
На тій гармоніці він грав у них під вікнами; так їх будив, і це вже перетворилося на веселу забаву. З дому вони виходили удвох: Арно – з вівцями на пасовище, Орія – працювати на якийсь фільварок. Спочатку йшли разом, а потім розходилися в різні боки.
 
Ввечері Орія повертався; тоді Міріам запалювала вогонь для Ненеле, і всі сідали біля пічки. Міріам розповідала про фільварок, про Золтана та про Ненеле, а Орія – про дивовижні й незнані краї, де він побував і де колись жив. Якщо ніч була тепла, вони виходили на луку і, розтягнувшись на траві, дивилися у небо. Орія грав на гармоніці, а Міріам танцювала у темряві.
 
З усього цього й складалося їхнє щастя.
 
Аж доки якось увечері, коли всі четверо зібралися навколо великого багаття, а небо, здавалося, було так близько, що піднесеш догори руку – і його торкнешся, вони побачили над лісом справжнісінький дощ із падучих зірок – саме над тим місцем, де стояла хатина дядька Костянтина.
 
– Ніч сьогодні саме така, як треба, – озвався Орія.
 
Й усім прийшли на думку комети.