Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Анне Беа та суперкруті
 
«Суперкруті догралися» – це продовження повісті А. Аудгільд Сульберґ «Хто проти суперкрутих», яка вже виходила раніше у видавництві Старого Лева.
 
Книги А. Аудгільд Сульберґ виходять в «Видавництві Старого Лева» в українському перекладі Наталії Іванчук та стосуються важливих, дуже важливих для підлітків тем.
 
Чи легко бути крутим і популярним? Що потрібно робити, щоб стати недоторканним і впевненим у собі? Чи легко взагалі – дорослішати? А відчувати себе ізгоєм? Між цими полюсами звичайне життя підлітка – любов і дружба, проблеми популярності, невпевненості в собі і своїй зовнішності, шкільна цькування, і просто власні страхи, і проблеми самоствердження. Головна героїня повісті – семикласниця, дванадцятирічна Анне Беа, біла ворона, кидає виклик найпопулярнішим дівчаткам класу. Що з цього вийде?
 
Аудгільд Сульберг говорить з підлітками однією мовою, що є дуже важливим. Не всі герої сподобаються батькам, але книги Сульберг їм і не адресовані. Дітям потрібно, щоб з ними говорили ті, кому вони довіряють.
 
А. Аудгільд Сульберґ стане гостем Книжкового Арсеналу в Києві (17-21 травня) і сама представить читачам там все три частини своєї книги про Анне Беа і суперкруті.
 
А. Аудгільд Сульберґ «Суперкруті догралися». – Переклад: Наталя Іваничук. – Видавництво Старого Лева. 2017 
 
****
 
УДА
 
Після школи ми з Нільсом поверталися на велосипедах до мене додому й дорогою довго мовчали, приголомшені. Аж проїхавши півдороги, Нільс нарешті подав голос.
 
– Що за день! Тітка Муна не повірить своїм вухам, коли ми все їй розкажемо!
 
Він похитав головою, ніби й сам не вірив власним словам. Стрепіхатий йоршик волосся розвівався на вітрі.
 
Сенсацією дня, без сумніву, стала купіль Теї у брудній калюжі. Бачили б ви її обличчя, коли Роня з Алексом рвонули з воріт школи, аж іскри сипонули з-під коліс, під дике улюлюкання учнівської юрби! Та мушу визнати, я більше думала про поразку дня. Щоразу, коли уявляла собі Маґнуса, коли знову й знову прокручувала в голові його слова про те, що я недостатньо крута для «Фьокк Йостіна», мене всю немов обценьками сплющувало.
 
Але я спробувала зробити так, як радила мама: коли все валиться шкереберть у житті, треба зуміти знайти в кожній ситуації позитив і на ньому фокусуватися. Не так воно легко насправді, однак за довгий шкільний день я таки знайшла дрібку доброго у поганому.
 
Бути вокалісткою у найкрутішому музичному гурті сьомих нелегка, попри все, справа. Уявляю, як би я нервувалася на репетиціях! А на святі Гелловіна! Не кажучи вже про те, яких титанічних зусиль довелось би докласти для формування свого сценічного іміджу.
 
І я маю на увазі зовсім не вигляд альбіноски, бо з цим неможливо щось вдіяти. Це можна тільки прийняти за даність; take it or leave it, так би мовити.
 
Ні, я кажу про стиль. Одяг. Зачіска. Рухи. Загальний вигляд, отже. Над цим довелось би добряче попрацювати. Ох, добряче! Ішлося б про total make-over.
 
Так що з цього кута зору навіть чудово, що хлопці мене не захотіли. Зекономлю гроші на стилістах. До того ж я гарно розважуся на тітчиному святі Гелловіна, замість блювати від знервованості перед концертом.
 
– Аннебіно! – почула я голос Нільса.
 
– Що?
 
– От не йде мені з голови шепотіння Роні та Бйорна Інґе на «природі».
 
– Ага, мені – теж. Цікаво, як це пов’язано з Алексом?
 
– Може, вони надумали втекти?
 
– Роня й Алекс?
 
– Ну так…
 
– І попросили Бйорна Інґе допомогти?
 
Поряд зі мною стало тихо.
 
– Та ні… – за якийсь час озвався Нільс. – Я до нього останнього звернувся б за допомогою…
 
Я щосили примружилася, видивляючись велосипедну доріжку. Хоч дощ припинився, я бачила заледве на кілька метрів поперед собою. Мені любе все, пов’язане з осінню, – різнобарв’я листя на деревах і свічки на столі за сніданком, і грубі візерунчасті рейтузи, не кажучи про Гелловін! Одне лиш гнітить – восени дуже рано темніє. Їзда на велосипеді в сутінках та ще й з поганим зором – не для слабаків!
 
– Я попросив би допомоги насамперед у тебе! – сказав Нільс.
 
– Допомоги в чому?
 
– Якби довелося з кимось утікати.
 
– А-а! Не знаю, чим можна допомогти в такій ситуації, але…
 
– Думаю, треба було б роздобути десь фальшивий паспорт і всяке таке… І готівку… Багато грошей!
 
– І ти знаєш, де це все можна добути?
 
– Та ні, не отак відразу…
 
Я повернула до нього голову.
 
– Добре, що ніхто з нас не збирається утікати найближчим часом!
 
– Так, добре, – погодився Нільс. – Було б трохи стрьомно…
 
Біля церкви ми звернули ліворуч, проминули бензозаправку з крамничкою. Я помахала чоловікові, який обмітав опале листя навколо бензоколонок. Хоч здалеку чоловік був для мене лише тінню, я знала, хто він. Ларрі дуже легко впізнати на відстані. Він такий старий і скоцюрблений, наче літера Г, похилена носом у землю.
 
 
Крім того, я завжди впізнаю його за шурхотом мітли. Коли починає облітати листя, Ларрі підмітає асфальт двічі на день. Перший раз уранці, коли я їду до школи, а потім – увечері, коли повертаюся додому. Він любить осінь, так само, як і я.
 
– Нільсе!
 
– Що?
 
– Якщо ви колись надумаєте втекти світ за очі з донькою Пуделихи, я зроблю усе, щоб добути вам фальшиві паспорти й гроші!
 
Від несподіванки Нільс крутнув кермом і ледь не з’їхав у канаву.
 
– Що ти сказала?! – пропищав він. – Я і Уда? Так? Що це ти придумала? Га? Чого б це я мав утікати кудись з Удою? Вона ж у Драммені живе. Ще й татова пасербиця! І… ну… Я і Уда! Нічого собі!!!..
 
Цього мені було достатньо, аби зрозуміти: я таки мала рацію.
 
Нільс закохався у свою зведену сестру.
 
– Заспокойся! – усміхнулась я. – Я нікому не скажу.
 
– Про що? – буркнув Нільс. – Що я збираюся утікати з Удою? Але ж я не збираюся!
 
– Ну, не зараз… Та хтозна, що чекає на вас у майбутньо…
 
– Аннебіно!
 
– Я просто кажу, що можете на мене покластися, якщо вирішите…
 
– Припини! Ми нічого такого не будемо вирішувати удвох! Поки що… У кожному ра…
 
Нільс замовк.
 
Я спокійно котилася собі далі, чуючи, як поруч фиркає і хекає Нільс. Його ніздрі – можна й не сумніватися – ходили ходором.
 
– Ну добре, – нарешті подав голос Нільс. – Можливо, я трішки… зацікавлений…
 
Я так і знала!
 
Хоча підозра про закоханість Нільса в доньку його нової мачухи закралася мені не відразу. Власне кажучи, я мала б здогадатися значно раніше. Я мала збагнути це тоді, коли Пуделиха з розряду «цілком стерпних» перейшла в розряд «неймовірно крутих».
 
Я не заперечую її крутизни. Не кожна на її місці зуміла б привести на Конкурс талантів маму й тата Нільса. Навіть сам Нільс не зумів би. Відтоді Нільс без упину хвалив Пуделиху. Тільки й мови було, якої думки Пуделиха про те чи інше, про поїздку до Драммена на Різдво, про скейтрампу поблизу їхнього дому й таке інше.
 
Здогад сяйнув у моїй голові, коли Нільсова мама сказала, як то гарно, що в Нільса з’явилася подружка, з якою він може кататися на скейті.
 
Отже, насправді, не Пуделихою Нільс захоплювався, а Удою!
 
Хоч ми нічого не утаюємо одне від одного, але ж не завжди вибовкуємо сокровенне. Найчастіше про багато речей просто здогадуємося. І це, я вважаю, добре, бо тоді не треба ламати голову, як і якими словами про них розказати. Наприклад, про закоханість.
 
Не знаю, як у вас, але мені найважче зізнаватися про потаємне вголос. Звісно, я маю на увазі зізнання не тОму, у кого закохана, бо ніколи такого не вчинила б – ще чого! Кажу про зізнання другові. Ну як про таке сказати?
 
Послухай, Нільсе… Знаєш, я закохалася! У Маґнуса… Ось ти й знаєш тепер мою таємницю. Ось і поговорили…
 
Дурня якась!
 
Добре, що ми з Нільсом розуміємо одне одного без слів. Нільс, у кожному разі, усе розуміє. Мені нема потреби розповідати йому про свої почуття до Маґнуса, бо Нільс і без слів знає, як він мені подобається. Знав про це навіть раніше, ніж я сама усвідомила.
 
Я трохи тугодумна, не відразу збагнула, що Нільс втріскався у доньку Пуделихи. Можливо, була надто зайнята власними думками, але скоріш за все тому, що Нільс ніколи не бував на побаченнях із Удою.
 
Принаймні насправді.
 
– Ми щодня обмінюємося смс-ками, – сказав Нільс.
 
Зовсім спокійно сказав, котячись на велику поруч зі мною дорогою; у його голосі навіть вчувалося самовдоволення.
 
– Вона бомбезно катається на скейті! Я бачив її у ютюбі й інстаґрамі на відео, яке Пуделиха зняла на скейтрампі, що по сусідству з їхнім домом. Вона запросто виробляє найскладніші трюки! Хоча сама ще малявка, ходить лише до шостого класу. Вона зовсім…
 
Нільс раптом замовк.
 
 
– Що – зовсім? – запитала я.
 
– Вона – супер! Страшенно вправна на дошці, з нею кльово переписуватися… Єдине, що…
 
– Що?
 
– Що вона…
 
– Тільки не кажи, що вона товстуха чи ще якась потвора!
 
– Та ну! Це неважливо! Проблема в тому…
 
– Ну?
 
– Вона щонайменше на цілу голову вища за мене, Аннебіно! Колись ми зустрінемося насправді, і вона подумає, що я хирляк…
 
Я усміхнулася.
 
Як це схоже на Нільса.
 
– Я ні секунди не сушила б собі такими дурницями голову! – сказала я. – Може, зараз ти й не височенний красень, але все швидко зміниться. Можливо, навіть ще до Різдва!
 
– Думаєш?
 
– Та й яке це має значення, хирляк ти чи ні, якщо суперово катаєшся на скейті! По суті, ваше спільне захоплення і звело вас докупи! Скейт, а ще твій тато і Пуделиха…
 
– Ну, якщо ти так кажеш…
 
Ми звернули на мою вулицю і останній відрізок шляху помчали навперегони. Тітка Муна стояла при кухонному вікні й помахала нам рукою, коли ми заводили велосипеди на подвір’я. Мій молодший братик сидів на кухонному столі й наминав шкарлупки тако.
 
Я відчула, як гнітючі думки поволі відступили. Тітка Муна реготала до кольок у животі, коли ми розповіли, як Тея булькнула мармизою у калюжу, а потім висунула купу теорій, про що могли шепотітися між собою на «природі» Роня та Бйорн Інґе. Я майже не мала сумніву, що тітка Муна й Нільс навмисне смішили мене, щоб відвернути від сумних думок про провал кар’єри вокалістки у «Фьокк Йостіні». Старалися, як могли… Як би паскудно мені не було на душі, їм завжди вдавалося мене розвеселити.
 
Я обернулася до Нільса.
 
– До речі, – сказала я, – навіть якщо при зустрічі Уда потрактує тебе хирляком, можеш потішити себе думкою, що її мама – просто пудель!
 
Нільс-Йоршик стиха пирхнув.
 
– А взагалі, я певна, їй достатньо буде кількох хвилин, щоб побачити в тобі те, що бачу я, – усміхнулась я. – І вона відразу тебе зацінить!

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage