Studway  

Про що пишуть українці? Про жінок із трьома парами грудей, растафаріанство у Карпатах, галицький мазохізм, колір жіночої білизни, контрабандну паталогоанатомію і хтивих професорів. Ми склали підбірку із семи провокативних і неоднозначних книг сучасних українських письменників. Спробуйте поглянути на світ їх очима.

Тарас Прохасько «НепрОсті»

Про що?

В останньої з роду Анни три пари грудей. Одна нормальна, а інші – маленькі недорозвинені плями під ребрами й на животі. Пам’ятаєте, у Маркеса у «Ста роках самотності» багато Хосе Аркадіо та взаємного інцесту? Тут таке саме, тільки в українських Карпатах і з дівчатами на ім’я Анна.

Це вживання у простір між 1914 та 1951 роками. Дві світові війни на фоні курорту у Карпатах, про який знають лише «свої», який береже таємниці непрОстих. Одна із них – Анна. Або кілька послідовних Анн. Вона перероджується в дружині, дочці, внучці, стає донькою свого дідуся та кохається з батьком.

Анна живе в горах, іде на війну, помирає, тікає від воєн, виходить на дуель зі своїм чоловіком. Вона п’є джин, вкурюється з растаманами, вчиться дивитися крізь воду, лежить на дні гірської ріки, стріляє, проектує міста, слухає, як кохаються павуки в павутинні. Вона мало говорить, багато відчуває і слухає. Усе просто: живи там, де хочеш, люби, те, що робиш і шукай свою Анну.

Тарас Прохасько «Essai de deconstruction»

Якби ця книга була словом, то це було би слово: Гербарій

Про що?

Пансіонат у горах, далекий від цивілізації, прихильний до політично неблагонадійних. Вони живуть тут багато місяців поспіль, розважаються як можуть – курять траву, перекладають «Буття і час» Гайдеггера, мислять про феноменологію Гуссерля, ходять у гори, збирають гербарій, фотографують, фотографуються, кохаються. Звісно, в пансіонаті є Анна. Звісно, Анна не одна.

Тонкість − це святість. Вона була моєю екзистенцією, моїм єдиним мотивом найризикованіших, найвідважніших, найвідкритіших, найщедріших і найвдячніших поступувань. Танці уяви. Стояння на межах і переходи заборон. Загострення екзистенції − це філософська техніка. Людина, що за весь час не сказала нічого порожнього чи зайвого, і я поступово сказав усе, що хотів

Ще з Прохаська можна почитати збірку ессеїв «FM Галичина», «Інші дні Анни»,«БотакЄ».

Софія Андрухович «Фелікс Австрія»

Про що?

Дія відбувається в австрійському провінційному містечку. Типові міщанські звички, забобони, заборони. Служниця віддана своїй пані, а остання злегка мазохістка. Вони разом із самого дитинства. Тебе поглинає їхнє спілкування, їхні трапези, манірність.

Особливий смак у мові, якою написана книга. Читати варто тоді, коли думаєш, що чудово знаєш українську і не зможеш вже відкрити щось нове.

Сергій Жадан «Месопотамія»

Про що?

Книжку складають дев’ять прозових історій, що становлять кілька нібито різних життів. Однак герої час від часу зустрічаються. Це якийсь жорсткий реалізм, справжній внутрішній Харків, незадекорований звичними мистецькими прагненнями зобразити ідеальне, безнадійно вихований правильними книгами й кінематографом, аби згодом розчаруватися. Жадан щирий.

Може, тому такий проникливий і близький. Книжка закінчується фінальними тридцятьма поезіями, які ставлять крапку кожній із дев’яти фактично незавершених історій.

Що ще?

Стосунки із Жаданом зазвичай починаються з його поезій. Його вірші можна використовувати як панацею від утоми, хвороби чи цінізму. З останніх збірок для цього чудово підійде «Життя Марії», з раніших – «Вогнепальні і ножові».

Якби книга «Вогнепальні і ножові» була словом, то це було б слово: Навиворіт.

Cергій Жадан «Anarchy in the Ukr»

Якби ця книга була словом, то це було б слово: «Будинок культури»

Про що?

Про колір жіночої білизни. Про те, як ховатися від провідників у плацкартних вагонах регіональних потягів, їздити роздовбаними дорогами й пити дешевий алкоголь. Анархія в Україні концентрується біля кас приміських вокзалів та у провінційних містечках того ґатунку, де повільно доживає живе.

Книга мала стати мандрівкою місцями бойової слави Нестора Махна. Натомість вийшло паломництво за втраченим поколінням, що загубило надію знайти вихід у соціальне. Відгонить сірістю, безпросвітністю, безвихіддю, постсовєтікусом і перегаром. Страшно від того, що люди так і не знайшли, що робити з отриманою раптом свободою.

Андрій Любка «Карбід»

Про що?

Любка насміхається над усім – надмірними потугами євроінтеграційних прагнень, що не мають застосунку в дійсності, над ура-патріотами, які носяться з одним і тим же, над місцевою політикою в неіснуючому місті, над корумпованим мером, які зрештою продає туалетний папір у громадській вбиральні. Образи: хтива жінка-паталогоанатом-контрабандистка, вчитель історії, гробар, вбивці, мисливці і т.д. Варіантів знайти себе достатньо. Важко не посміхатися. Багато стьобу й іронії. По завершенню сумно.

Юрій Винничук «Танго смерті»

Про що?

Тебе розносить водночас у кілька часових просторів – ось ти у передвоєнному Львові, ось у сьогоденні, а ось війна, боротьба, Янівський концентраційний табір. Паралельно ти зависаєш в університеті, ходиш у бібліотеку, робиш дослідження, закохуєшся, одружуєшся, розлучаєшся, спиш зі студентками.

Час розбиває музика, що звучить на скрипці за кілька секунд до смерті. Вона позачасова й позапросторова, вона руйнує життя, яким ти живеш сьогодні. Усе для того, щоб перетворити тебе на образ минулого, з яким зустрінешся, пригадавши те, чого ніколи не знав.

Річ у тім, що на них раптово звалюється оте їхнє попереднє життя − усі знання і спогади. Для багатьох це шок, і те, що відбулося упродовж останніх годин, вони не пам’ятають. Дехто пригадує, що йшов вулицею, і раптом — чує мелодію, яку чув перед смертю, і − бац! − він уже не той, ким досі себе усвідомлював. Більше того − починає ошелешувати своїх близьких якоюсь неймовірною інформацією. А на додачу ще й шукати таких самих, як він, бо в ньому народжується неймовірна туга за тими, хто був для нього дорогим, кого він покинув у день своєї смерті. І такі люди найнебезпечніші.