«140 децибелів тиші»: коли світло є
Анна Гуменюк, Духовність
Нещодавно у Видавництві Старого Лева побачила світ нова книга українського письменника Андрія Бачинського – «140 децибелів тиші». Офіційною аудиторією цього твору є діти середнього шкільного віку, але прочитати його варто кожному дорослому. Автор порушує тему, котру складно знайти на сторінках художньої літератури. У центрі сюжету – юний музикант, який через аварію втратив батьків та сестру, а разом з тим і слух. Відтепер перед ним неочікувана тиша та зневіра, яку слід подолати, аби навчитись та хотіти жити в такому, здавалось би, абсолютно іншому світі. Ми вирішили докладніше поговорити про цю книгу з її автором, аби дізнатись, що саме його спонукало написати цю історію та яким є його досвід спілкування із глухонімими людьми.
– Пане Андрію, у книзі Ви розповідаєте історію юного музиканта, який внаслідок аварії втрачає сім’ю і слух, стає глухонімим сиротою. Чи не страшно Вам було братись за таку відповідальну та не висвітлену в художній літературі тему?
– Я виношував цю ідею багато років і боявся братись за неї, бо не знав, як краще текстово передати жестову мову глухонімих, їхні діалоги, думки. Насправді, ця мова дуже відрізняється від нашої звичайної, вона не така метафорична і різнобарвна, а більш пряма і відверта, навіть спрощена в чомусь, бо це ж жести, а вони не мають відмінків, метафор, вони дуже прямі. Тому переживав, аби не вийшло сухо, неправдиво. До того ж немає зразків у літературі, на які можна було б опертись, подивитись, як би про це можна написати. Певний острах був, але зрештою зважився.
– Що саме спонукало Вас написати цю книгу?
– Напевно, все-таки те, що я жив у Калуші, де є два такі інтернати, і я з дитинства стикався з такими дітьми. Ми й в табори разом їздили. Я бачив, що вони є цікавими та своєрідними. Але також бачив, якими вони стали зараз: хтось спився, хтось став волоцюгою, інший у поїздах продає календарі. Мало в кого з них життя склалось так, як мріяли. І мені хотілось збагнути причини цього. Тому й виникла ідея написати книгу із соціальним забарвленням.
– Можливо, цією книгою хотіли показати, що є ще й інший варіант, не такий трагічний, адже головного героя Сергія все-таки чекає світле майбутнє?
– Так. Вважаю, що дитяча та підліткова література повинна в кінці давати якийсь промінь світла та добра, не маю на увазі яскравих хепі-ендів. Бо якщо не бачити хоч якесь прояснення між хмарами, то й немає змісту та інтересу в житті. І, насправді, є приклади, коли все продовжується набагато краще, аніж навіть здавалось у дитинстві. Зокрема, у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова є кафедри, де готують глухонімих викладачів. Також у деяких медучилищах є кафедри, які готують винятково глухонімих зубних техніків. Люди, які мають певні обмеження, зазвичай вирізняються своїми надзвичайними здібностями в чомусь іншому. І глухонімі мають добрий зір, просторове бачення. Вони можуть дуже добре зосередитись на роботі, бо в них немає зовнішніх чинників, які заважають. Також у Києві є професійний театр глухонімих. Навіть ті самі школи, в яких мені вдалось побувати, вселяють надію, що все йде до кращого. Я бачив усе набагато кращим, аніж собі уявляв, коли почав писати.
– У книзі Ви описуєте мову глухонімих, окремі жести. Ви її раніше знали чи спеціально вивчали під час написання книги?
– Ще у школі ми разом з цими дітьми були в таборах. Саме тоді мені вдалось без проблем вивчити дактиль, тобто саму абетку, коли пальцями рук показують кожну літеру. Але між собою вони все-таки найчастіше розмовляють жестовою мовою: так швидше, адже кожен рух означає якесь слово чи навіть речення. То із цією мовою мені складніше. Я її вчив, але думаю, якби довелось спілкуватись зараз, то, мабуть, потрібна була б ручка й аркуш. А взагалі жестові мови дуже відрізняються, в кожній країні вони різні. Наприклад, глухонімий англієць ніколи не зрозуміє американця, тому що в кожного своя жестова мова. Зате француз з американцем легко порозуміються, бо в них дуже подібні жести. І наразі немає якоїсь стандартизації, тому жестова мова звужує спілкування в межах певної території.
– А скільки часу Ви працювали над цією книгою?
– Виношував ідею декілька років, не наважувався розпочати. Але коли відвідав один із цих інтернатів, то мені розповіли історію однієї дуже замкнутої дівчинки, яка стала прототипом Яринки. Це правдива історія: чоловік на очах своєї дитини вбив дружину. Його посадили в тюрму, а дитину відправили в інтернат. Проте через кілька років його випустили на основі амністії, він навіть захотів забрати назад дочку, аби користати з її пенсії, але працівники інтернату дуже великими зусиллями все-таки не дозволили йому це зробити. Ця історія мене так зачепила, що я зрозумів: це буде головний сюжет. І тоді писалось дуже швидко, буквально два тижні.
– Після прочитання Вашої книги у моїй пам’яті працівники інтернату залишились добрими та відповідальними, які щиро переживають за кожну дитину. Ви вважаєте, що в реальності вони є такими ж чи просто так змалювали, аби показати, як має бути?
– Я не можу говорити про заклади, в яких не був, бо це не є якась аналітична розвідка. Але ті заклади, які бачив, мене приємно здивували. Викладачі там абсолютно адекватні. От хоча б ця історія з дівчинкою, яку батько-злочинець хотів забрати лише для того, аби брати її пенсію та пропивати. Працівники інтернату за свої кошти винаймали адвокатів, їздили на суди, аби не дозволити йому це зробити. Також багато розповідав мені один старший вихователь, якому вже за 60. На початку 1990-х, коли були складні часи, не було фінансування, то він сам ходив по магазинах, пояснював ситуацію і випрошував хліб, борошно, крупи для того, щоб нагодувати дітей. Звісно, як і всюди, в таких закладах теж є різні люди: є працівники, які віддані справі всім серцем, а є й байдужі. Але усі ті, кого я зустрічав, були добрими: все показували, ніхто нічого не намагався приховати. Хоча був випадок, коли фельдшери думали, чи це раптом не перевірка, і показували мені, що в них одноразові шприци і все правильно (сміється. – А. Г.). Я заходив у їдальню: там не ідеальні умови, але все не так страшно. Світло є. Ще б держава глобальніше ставилася до цього: якщо колись були організації, зобов’язані брати таких людей на роботу, то зараз цього немає.
– Пане Андрію, чим особисто для Вас є ця книга?
– Мене роками мучила думка, що мушу про це написати. Можливо, навіть через те, що в дитинстві на спільних таборах ми, звичайні діти, були трохи жорстокими. Глухонімі діти чимось були кращі від нас. Вони більш організовано працювали і нам завжди ставили їх у приклад, а нас це дратувало. І я відчуваю не те, щоб провину, але обов’язок: якщо я про це знаю, то мушу розповісти. Не впевнений, що мені це вдалося, але я хотів показати, що не тільки глухонімі, а й усі люди, які мають особливі потреби, є талановитими, унікальними. І потрібно не просто пожаліти цю людину і дати пенсію – суспільство повинно навчитись цих людей залучати до діяльності, використовувати їхні унікальні дані, тому що на Заході так є. Там є багато прикладів, коли ці люди змогли успішно реалізуватись, а в нас наразі не знаю таких яскравих історій.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно