Все, що треба знати про книжки-картинки (частина 2)
Єфремова Анастасія
10.02.2017
Фото - SolStock
Якщо згадати, які видання стають у нас класикою дитячої та підліткової літератури, то матимемо справу переважно з традиційною формою оповідань і повістей чи з віршиками, що легко запам’ятовуються. Якщо ж повернутися до першої частини цього матеріалу, зокрема до надбань західної культури, то помітимо, що вагоме місце в історії західної дитячої літератури займають літературні твори, які мають нестандартне втілення. Чого тільки варта книжка-картинка Моріса Сендака «Там, де водяться диковиська», яку знає напам’ять чи не кожен американець. Можна ще багато говорити про незвичність і нетрадиційність для українського читача такого формату, як книжки-картинки, про стереотипи і хибні уявлення, а можна просто почати їх видавати і вчитися читати.
У цій добірці зібрані одні з найкращих зразків книжок-картинок на українському ринку, чотири з яких – українські, одна – перекладна.
«Зірки і макові зернята» Творчої майстерні «Аґрафка»
Саме з цією книжкою талановиті львівські художники Романа Романишин та Андрій Лесів (Творча майстерня «Аґрафка»), які за досить короткий час встигли зарекомендували себе в Україні та світі, вперше дебютували як автори. Андрій та Романа дуже точно вловлюють світові книжкові тенденції та якісно переносять їх на українські реалії, що підтверджено численними національними та міжнародними відзнаками. У 2014 році на книжковій виставці в Болоньї «Зірки і макові зернята» здобули престижну нагороду Opera Prima. На 2017 рік книжка перекладена вже сімома мовами і видана у таких країнах, як Франція, Іспанія, Латвія, Словенія, Китай, Південна Корея.
Книжка оповідає дуже оригінальну історію, і в цьому вся «Аґрафка» – ніколи не вгадаєш, що чекає на тебе на наступній сторінці. Головна героїня, Дора, – дочка математиків, і перед сном, замість того, щоб лічити слоненят чи баранців, вона рахує всіх звірів на світі – і навіть таких екзотичних, як ламантини, тапіри і качконоси. І ось вже перша деталь-зачіпка, яка заохочує дітей дізнатися, а батьків пояснити, що ж за дивних звірів рахувала дівчинка. Дорі неймовірно хотілося порахувати все на світі – ґудзики на пальтах перехожих і дірочки в ґудзиках, піщинки в усіх пустелях світу і краплинки в океані. Та найбільше її захоплювало зоряне небо, де зірки наче зернятка. Однак виявляється, що Дорі, як би багато чисел вона не знала, не під силу порахувати зірки.
І тут, на останній сторінці, історія набуває алегоричного змісту. Виявляється, що перед нами книжка про долання труднощів і непростий шлях до мети. «Тобі обов’язково все вдасться, просто треба йти до мети маленькими кроками. Кожне завдання, навіть найскладніше, слід починати з простого, – з один, два, три…», – говорить мама Дорі після чергової поразки порахувати зірки. Крім того, історія допомагає пояснити дитині, що є значно складніші поняття, такі як мрії (зірки) і буденність (зернята).
Якщо текст скоріше є віддзеркаленням сюжету, то ілюстрації – складного, але математично впорядкованого внутрішнього світу героїні. Саме зображення, візуальному втіленню яких передувало використання різних художніх технік, роблять історію насиченою. Особливо цікавим здався мені розворот, де карта міста з провулками, будинками й парками наче накладена на силует людини. Ілюстрації підключають образне й логічне мислення та особливо помічні будуть дітям, які тільки починають вчитися рахувати.
«Війна, що змінила Рондо» Творчої майстерні «Аґрафка»
Ще одна книжка-прорив Романи Романишин і Андрія Лесіва, яка завжди буде на часі, на жаль, – бо говорити про війну, може, навіть важливіше, ніж про мир. Адже як ще, як не через діалог, можна порозумітися?..
«Війна, що змінила Рондо» є одним з найкращих прикладів «класичних» книжок-картинок, оскільки звертається до читача універсальною мовою – мовою війни і болю, але водночас світла і добра. Якої національності, віри чи політичних поглядів не був би читач, ілюстрації розкажуть йому ту саму історію – історію, де гинуть квіти, зникає світло й радість і розбиваються серця. Вже з обкладинки розуміємо, що мова піде про найстрашніше – про війну. Водночас квітки маку – міжнародний символ пам’яті жертв війни, – якими всіяне уявне поле битви, дають надію, що навіть на руїнах колись проростуть квіти. Але якою ціною?..
Особлива роль в оформленні книги відведена кольорам: мир змальований білим (цнотливість, незаплямованість), жовтим (радість, щастя), зеленим (спокій, природна гармонія, життєдайна сила), червоним (кохання) кольорами. Але все змінюється, коли містом прокочується шепіт «У наше місто йде ВІЙНА», – і я не повірю, якщо на цьому місці у вас не стало волосся дибки. Чотири слова, що стоять в оточенні залізних танків, наче декорація до несмішного фільму. Чотири слова – і життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Бо війна завжди залишає по собі слід: на серці сонячного Данка залишилася павутинка тріщин, крила мандрівниці Зірки і досі обпалені, а маленький шукач скарбів Фабіян накульгує на поранену ніжку. А вже на наступній сторінці чекають не менш шокуючі слова: «Мешканці Рондо не знали, хто така Війна». Ти ніколи насправді не знатимеш, що таке війна, поки її снаряд не впаде поряд з твоїм домом.
«Війна торкнулася кожного. …Бо Війна не мала серця». Відтоді, як безжальна «залізна рука» схопила Рондо – місто, де колись щоранку співали гімн квіти, – на полотні, як і в реальності, більше немає місця яскравим кольорам. Лише чорний (смерть), фіолетовий (меланхолія, депресія) і багряно-червоний (кров, агресія). Та, як з’ясують наші герої, темряву ніколи не здолати темрявою – лише світлом. «Бо навіть найтонший промінчик світла долає темряву», або словами одного доброго чаклуна: «Щастя можна знайти навіть у найпохмуріші часи. Треба пам’ятати – варто лише засвітити світло».
«Війна, що змінила Рондо» – напрочуд сприятливий матеріал для вільних читацьких інтерпретацій. Спробуйте з дитиною відтворити сюжет за ілюстраціями, вловити основні акценти й настрій історії, проговорити те, про що говорити непросто – про війну, що змінила Рондо.
«Там, де водяться диковиська» Моріса Сендака
Про цю книжку-картинку вже йшлося у першій частині огляду. В Америці видання давно визнано культовим дитячим твором. У 1964 році, за рік після виходу, «Там, де водяться диковиська» було відзначено медаллю Кальдекота як найкращу книжку-картинку для дітей. В оригінальному тексті книги всього-на-всього 338 слів – задум автора полягав якраз в тому, щоб саме з ілюстрацій читач отримував найбільше інформації. Адже, якщо зосередитися на тексті, можна відчути лише розчарування («і це все?!») і закрити книжку з думкою, що тебе обдурили.
На перший погляд, це казка про малого бешкетника Макса, який вирядився у костюм вовка і наробив вдома купу шкоди, ще й у відповідь на мамине «Диковисько!» відказав, що з’їсть її – за що і залишився в кімнаті без вечері. Залишившись на самоті, покинутим й ображеним, Макс вирушає туди, де водяться диковиська, і проголошує себе їхнім королем. Та, як виявилося, бути королем не так і весело. І добре, що вдома, попри сварку, чекають люблячі люди і вечеря. Але якщо осмислити сюжет дещо глибше, то виходить, що це історія про гіперактивного хлопчика з бурхливою уявою, який почувався самотнім і покинутим та прагнув хоч якось привернути увагу рідних. Не отримавши бажаного, він знаходить заспокоєння у своєму багатому внутрішньому світі, а разом з тим вчиться опановувати нове для нього почуття самотності та керувати такими емоціями, як злість, розчарування…
За мотивами книжки-картинки у 2009 році був знятий однойменний фільм, гасло якого – «Диво є в кожному з нас». Ця стрічка ще одне підтвердження тому, що історія, розказана на кількох книжкових розворотах, за рахунок сильного візуального ряду здатна щоразу отримувати нове прочитання і нове втілення. Фільм у своїй альтернативній версії прояснює чимало питань, на які в книзі читач має сам відшукувати відповіді: чому Макс наробив так багато шкоди і чому хотів допекти мамі; як так сталося, що диковиська погодилися визнали його своїм королем; звідки взагалі ця країна диковиськ? І що беззаперечно, режисерів стрічки можна назвати напрочуд вдумливими читачами.
«Зубр шукає гніздо» і «Ведмідь не хоче спати» Оксани Були
Львівська художниця Оксана Була, у художньому оформленні якої виходили такі книжки, як «Середина світу», «Хто росте у парку», «Гойдалка під кленом» та ін., минулого року дебютувала авторською книжкою «Зубр шукає гніздо». Героями оригінальної й атмосферної книжки-картинки стали зубр і вигадані нею під брендом Tukoni лісові мешканці. Майже блискавично книжка здобула симпатію читачів і визнання у літературно-видавничих колах, здобувши перемогу в номінації «Поезія і проза для дітей» літературної премії «ЛітАкцент року» та нагороду від «Рейтингу критика» за найкращу українську книжку-картинку. Крім того, авторка була визнана «Ілюстратором року» за версією порталу «Барабука». Вже за кілька місяців після виходу першої книжки художниця випустила продовження історії лісових мешканців – «Ведмідь не хоче спати», де головним героєм стає саме той ведмідь, якого зубр перестрів у першій книзі і який надихнув зубра знайти собі прихисток на зиму. Друга книжка – це така собі історія навпаки. Якщо зубр, який взимку не впадає в сплячку, понад усе хотів, щоб туконі і його вклали спати, то ведмідь, дізнавшись від зубра, як цікаво можна провести час взимку, понад усе хоче цієї зими не спати, а розважатися.
На думку багатьох критиків, це перші книжки, які так близько наблизилася до західного формату пікчербуків. Ці видання одразу помічаєш на книжкових стендах і розкладках, повз них неможливо байдуже пройти, не погортавши сторінок. Зачаровує буквально все: неповторний і такий «затишний» стиль художниці, гармонійно поєднані кольори, неповторні герої, небанальний сюжет, а також численні деталі, якими насичений кожен розворот. «Зубр» і «Ведмідь» заохочують до родинного читання, спільного вигадування історії, продумування всіх дрібниць, обговорення життєвих процесів і звичок лісових тварин.
Єдине «але». Чесно кажучи, склалося враження, що текст в цих книжках взагалі зайвий: він наче дублює те, що читач і без того вловлює з ілюстрацій. У тележурналістиці існує навіть таке правило: вербальна складова сюжету не повинна дублювати відеоряд, який бачить глядач. Подібно до цього принципу створюються і книжки-картинки: між текстом і картинкою має виникати не дублювання, а взаємодоповнення; те, що не сказано в тексті, відчитується з ілюстрацій, і навпаки. Тож, як на мене, обидві історії нічого не втратили б, якби оперували лише візуальною інформацією.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно