Вірш дня. Юлія Мусаковська
28.06.2017
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
Згадуючи те, чого не було, наштовхуєшся на голос,
теплий, що напоює, поволі розпускається жилами.
Пам’ять біжить вулицями у вогні, божевільна і гола,
містом, схожим на іподром,
у якому навряд чи жив би.
Звільнений звук без перешкод заковтує час і простір –
те, що не має початку, не закінчується ніколи.
Думаєш: він був завжди, неподалік,
не озивався просто.
Більше того – ріс, ніби шип, вичікував, доки поколешся.
Крутиться кімната, хватку послаблює екватор.
Ось він, знайомий, обіцяний, гнізда тремтять на вітах.
Аби самому точити, від усього оберігатиме,
аби самому живитися, в кожного іншого виторгує.
Висмикне корок, от-от вип’є до останнього подиху.
Рятівний механічний шум наростає. І ніби гоїться.
Ледве заросте, пам’ять покличе його зісподу.
Розумієш: відпустити цей голос – як злізти з голки.
Юлія Мусаковська, із поетичної збірки «Чоловіки, жінки і діти»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно