Вірш дня. Анна Малігон
22.08.2016
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
І ніколи — ти чуєш? — ніколи чіпати не смій
те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…
Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
а вони утікають у ніч і стають кораблями,
і вертають до неї — до жінки з понурим лицем…
Скільки пам’ять не рухай — а все ж не побачиш фасаду.
Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,
де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
де згрішити — не гріх, коли губи нагріті губами,
де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.
Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
того світлого попелу… Все, що згоріло — нестиму
на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…
Анна Малігон
Фото - Anna O.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно