Уривок з роману Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм»
Мельник Ярослав
15.03.2016
Яким би було людство, якби фашизм з його теорією надлюдини та вищої раси переміг? З людей варили мило уже в Освенцімі. А що сталося би, якби тисячолітній Рейх, про який мріяв Гітлер, став реальністю і проіснував тисячу і більше років? Як би він еволюціонував? Що таке людяність? І що таке врешті людина? На ці та інші запитання відповідає Ярослав Мельник своїм новим романом «Маша, або Постфашизм», який вийде у «Видавництві Старого Лева». Публікуємо уривок з твору.
***
Не знаю, скільки ми проспали. Але прокинувся я від жахливого холоду. Спочатку я навіть не зрозумів, де я: все навколо було білим. Маша спала, підігнувши ноги й увібравши голову, вся біла... від снігу. Так, це був сніг, що випав з якоїсь хмари, яка проходила над горою.
Я помацав Машині плечі, спину: шкіра була холодна, як лід. В першу мить, я злякався, що вона, можливо, вже замерзла: як вона може спати на такому морозі? Але з її рухів і незадоволеного бурмотіння (я виліз з-під неї, поклавши її голову на коліна) я зрозумів, що вона жива. Може, стори більш витривалі до холоду? Адже їх дуже рідко – лише у великі морози – одягають?.
Я сів поруч і почав дивитися на залиті місяцем (самого місяця не було видно) гори. Для кого вся ця краса? Хто її, крім мене, бачить? Я намагався думати на абстрактні теми, знаходячи в цьому якесь приємне забуття і стабільність.
Пролунав якийсь звук, і я повернув голову. Маша сиділа, обнімаючи себе за плечі, зігнувшись. Ось і до неї мороз добрався. До ранку ж іще, либонь, годин зо п’ять. Найгірше, що тут не побігаєш. Стрибати – я подивився на обрив поруч – і то небезпечно.
Ми сиділи не промовляючи ні звуку. Довго, дуже довго. Здавалося, минула ціла вічність. Насправді ж – я знав – минуло хвилин десять (мені було відомо, що таке безсонні ночі).
Витримувати холод ставало нестерпним. Я відчував, як мої члени все більше ціпеніють: я не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Холод пробрався до кісток і скував мою волю. І – що найстрашніше – в цьому байдужому заціпенінні я відчув раптом якусь насолоду. У якийсь момент холод, що оселився в мені, перестав бути холодом: мені стало ніби тепло, потягнуло в сон.
«Я ж замерзаю!» – подумав я – але не було сили напружити бодай один м’яз: спи, ні про що не думай, тебе чекає солодке забуття, розслабся, навіщо жити, яка різниця, рано чи пізно доведеться заснути назавжди...
Проте якась інша сила в мені, яка теж була не я, пручалася, не дозволяла повністю заснути, намагаючись підняти мені повіки. І ось в якусь мить, коли я вже, здавалося, заснув, ця сила взяла і підняла мені повіки: і я побачив присипану снігом Машу, яка лежала, повалившись на бік – і свої ноги, в снігу: і побачив – неначе з висоти орлиного польоту – двоє скоцюрблених замерзлих тіл – на виступі стрімкої скелі, поруч з безоднею, раннього морозного ранку...
– Ні, – прошепотів я навмисне вголос, борючись із жахливою силою, яка завалювала мене знов у сон, – ні...
Але я не міг уже поворушити ні рукою, ні ногою! Треба було хоча би розтерти себе, почати рухатись – і тоді я врятуюся, врятую Машу (...)
Наступної секунди я зірвався і, не знаючи сам, що я роблю, почав, залишаючись на місці, присідати і вставати. Присідати і вставати.
Мені знадобилося чимало часу, щоби розігнати вже застиглу кров; і навіть коли я вже весь – із мене валила пара – зігрівся, я все ще продовжував присідати і вставати, ніби боячись, що, варто мені зупинитися, я знову заціпенію і впаду. І цього разу вже засну навіки.
Роблячи зарядку, я забув про Машу. Вона лежала нерухома, майже зникла під снігом.
Я кинувся до неї, стер рукою сніг з її обличчя та плечей. Зі стегон. Вона була як лід.
Я почав посилено терти і щипати її – і навіть бити, з розмаху, долонею. Тому що вона не подавала жодних ознак життя.
Завмираючи від жаху, я приклав вухо до її грудей і в абсолютній страшній тиші гір ясно почув слабке биття її серця.
З подвоєною силою я взявся розтирати її.
Лише хвилин через десять вона почала рухатися, щось бурмотіти – і нарешті сіла, не розплющуючи очей, похитуючись.
– Прокинься! – кричав я. – Машо! Прокинься!
Вона все ще погойдувалася. Повіки опущені.
Тоді я вдарив її, долонею, по щоці – потім по іншій: і ще раз по тій. І по іншій.
Її голова мотнулася зліва – направо, справа – наліво: і вона закричала! Від болю, від протесту - не знаю. Головне, що вона кричала – дарма що крик її був схожий на крик тварини: в ній прокинулося життя!
Наступної миті вона зірвалася на ноги й відскочила від мене: я ледве встиг утримати її за руку, на самому краю ущелини.
– Машо! – кричав я. – Машо!
Не знаю, що було зі мною – сльози самі бризнули з очей: відчай, радість, що вона – що ми – живі, пережитий страх, що вона впаде у безодню – все це підступило до горла і вирвалося в крикові якогось благання і заклику.
Маша завмерла, неначе впізнаючи і не впізнаючи мене, і раптом кинулася до мене, обняла мене, сама, почала гладити по голові і – губами – ловити на обличчі мої ганебні сльози.
– Машо, ми мало не замерзли, – схлипував я, не в змозі заспокоїтися. – Скільки ми так будемо мучитися?
Вона не розуміла, про що я говорю, але вона тонко відчувала мій стан: і це було диво, незрівняне з жодним «розумінням». Я раптом відчув себе маленьким в порівнянні з нею: неначе я був у надійних і сильних, які врятують мене, руках.
У відповідь на мої ридання вона цілувала мені обличчя: обличчя і шию, і плечі, і руки. І не було нічого більш заспокійливого та підбадьорливого, здатного дарувати якусь незрозумілу силу, ніж ці її поцілунки.
Заспокоївшись в її обіймах, я почав думати, як нам врятуватися. Судячи з того, як високо висів місяць, до ранку ще далеко. А ми не зможемо присідати і вставати багато годин поспіль. Чи годинами розтирати одне одного. Ми швидко втомимося.
Холод вже знову входив в нас, атакуючи все більше поверхню нашої нічим не захищеної шкіри. Знову ціпеніли м’язи, дерев’яніли суглоби.
Я подумав про камінці, які я тягав в кошику з їжею. Можна було б спробувати спалити прути, з яких зроблено кошик. Потім, можливо, якби утворився жар, можна було б підтримувати деякий час вогонь з гілок куща. Вони сирі, але, може, вони би встигли підсохнути і спалахнути?
Я повинен був щось робити. Я вийняв із кошика камінці і почав бити їх один об одного, спрямовуючи іскри на траву, якою було вистелено дно кошика (наші мізерні припаси я поклав збоку). Трава навіть і не думала загорятися. Сніг промочив її наскрізь.
У відчаї, я розламав один із прутів на дрібні друзки і почав скеровувати на них іскри.
Але це було нерозумно. Ніколи друзки не займуться від іскри.
Втомившись, я опустив руки, все ще не випускаючи камінців. Боже, вся мета тепер для мене концентрувалася в одному: добути цей чортів вогонь. Людина живе і не знає, що всі її турботи і переживання можуть коли-небудь здатися смішними і непотрібними, звестися до одного: добути нікчемний димок.
Маша знову підозріло знерухоміла, завмерши в уже знайомій мені позі: коліна – до грудей, перехрещені на грудях руки – на плечах.
– Машо, не спи! – сказав я як міг голосно. – Спати – не можна!
У відповідь вона дивно кивнула головою: підборіддя її впало на груди, волосся звісилося сягаючи живота. Підвести голову вона, видно, не мала вже сили.
І тут мене осяяло: волосся! Її волосся!
– Машо, – я підскочив до неї, розтормошив її за плечі. – Нам потрібне твоє волосся, розумієш? Волосся.
Я вказував пальцем на хвилю, що спадала їй на плечі.
– Лягай, ось тут. Ось так.
Я поклав її на спину, головою на камінь, і, знайшовши гостру частину на камені, яким я добував вогонь, почав цією частиною водити поперек пасма її волосся.
– Потерпи, якщо боляче, – сказав я.
Не відразу, але мені вдалося, водячи каменем по каменю, відітнути доволі велике пасмо, на яке я не гаючись, поруч, почав пускати снопи іскор. Волосся – тонке, жирне (Маша не мила його вже багато днів) – відразу затріщало. Слідом за знайомим димком з’явилося полум’я, в яке я негайно почав кидати дрібні друзки з прутів.
На жаль, тріски не зайнялися. Волосся швидко згоріло. Та я вже знав, як і що робити. Наступне пасмо було втричі більшим за перше: я «пиляв» його каменем дуже довго. Маша іноді (коли я мимоволі смикав її) зойкала від болю.
З вкороченим волоссям вона виглядала тепер дивно: щось втратила від тієї Маші, якою я її знав все життя. Мені було шкода її волосся.
Цього разу друзки загорілися без особливих зусиль, я тричі підкидав у ріденьке, що ось-ось збиралося згаснути, полум’я шовкові пасма.
Вітру не було, і мені доводилося роздувати вогонь самому. Та це – на щастя. Вітер міг задути мені полум’я в будь-яку мить.
Коли друзки розгорілися, я взявся швидко розбирати кошик і ламати прути.
Незабаром вогонь уже був справжнім: я посадив поруч Машу, і вона, простягнувши руки, грілася біля його тепла. Відблиски бігали по її обличчю, і я спіймав себе на відчутті, що я щасливий: тут, далеко в горах, над прірвою, з нею...
Прути швидко догоряли, і я почав ламати гілки куща, який так щасливо ріс тут, на самоті, серед мертвого та холодного каменю.
Кущ виявився з якимись колючками, і я пороздирав собі всі долоні. Я ризикував: вологі гілки могли не тільки не розгорітись, а ще й загасити вогонь.
Але, видно, вугілля, в якому жив жар, було вже достатньо, тому що незабаром і дрібно наламані мною гілки куща почали шипіти і поволі братися полум’ям.
Тепер я, обламавши більшу частину куща, склав дорогоцінний запас поруч і підкладав по одній гілці: вогонь, нехай і маленький, мусив гріти нас до ранку.
Незабаром Маша заснула, зігріта багаттям – спиною та сідницями до полум’я. «Нехай спить, – подумав я. – Якщо вона не виспиться, їй буде важко підніматися на перевал». Я ж не міг – і не хотів зараз – спати. Я повинен був підтримувати вогонь – вогонь нашого життя...
Я не помітив, як почало світати. Ніч зникла якось зненацька. Я відвів погляд від багаття (з нього я не зводив очей) і побачив мовчазні, сірі, зі засніженими вершинами гори навколо нас. Вони стояли, мов казкові велетні, здіймаючи до неба свої химерні голови, вітаючи мене, єдину людину, у своєму мовчазному царстві.
На мить я забув про нас, про наше становище, зачарований їхньою красою.
Маша спала, солодко плямкаючи губами вві сні. Я кілька разів перевертав її то обличчям, то спиною до вогню – щоб її тіло рівномірно обігрівалося (сам я раз у раз сідав спиною до тепла, щоб обігріти свою задню частину).
Можна було вже йти, але мені шкода було її сну. Адже уві сні вона набиралася сил.
Я спалив майже всі зламані гілки і тепер вирішував, чи варто мені доламувати те, що залишилося на кущі. Було б нерозумно не взяти максимум тепла від нього.
І я, гілкою, взявся пересувати велику купу вугілля, від якого йшов дим, до куща. Коли вугілля опинилося всередині куща, я, за допомогою двох гілок переніс туди кілька великих жарин, що ледве жевріли. Налетів звідкись ранковий вітерець – і на жаринах спалахнуло полум’я. Гілки куща затріщали.
Це було вражаюче видовище. Весь кущ над прірвою незабаром палахкотів, так що жар, що йшов від нього, розбудив Машу і змусив мене відсунутися до самого краю плато.
Маша, ще сонна, тепленька, як мишка, сиділа, впираючись спиною мені у груди, потопаючи в моїх обіймах, і не зводила очей з величного полум’я.
– Рно, – сказала вона раптом.
– Що, – Машо? – не зрозумів я.
– Рно.
Я не вірив своїм вухам: вона сказала «гарно».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно