Гокінґ, Цукерберг і не тільки: екранізації до дня студента
Єфремова Анастасія
17.11.2016
Чимало успішних винаходів і проектів їхні розробники створили ще у студентські роки, коли максималізм і віра в успіх зашкалює, а ризики й втрати мінімальні, коли менше часу на сон і більше на… (думаєте, навчання?) …на веселощі! А що краще, ніж приклади успіху ровесників, надихає на власні звершення? Сьогодні пропоную вашій увазі три діаметрально протилежні екранізації, об’єднанні лише тією часом творчою і продуктивною, часом, навпаки, деструктивною, але точно унікальною й неповторною атмосферою студентського життя. Та й не такого студентського життя, як у нас тут в холодних аудиторіях з мінімальним забезпеченням матеріальної бази навчання, а – на хвилиночку! – в Оксфорді, Кембриджі і Гарварді.
А всіх студентів з Міжнародним днем студента! Сил вам і витримки.
«Соціальна мережа»
(The Social Network, США, 2010)
«Facebook як мода, він ніколи не закінчиться».
Соціальні мережі сьогодні настільки невіддільні від нашого життя, що можна лише подивуватися тим людям, які ніде досі не зареєстровані (такі ще є?). Робота, навчання, приватне життя, спілкування, обмін файлами – все в одному місці лише завдяки програмному коду, який створили якраз вони – студенти!
А як багато ми знаємо про ті соціальні мережі, де «зависаємо» зранку до ночі? Наприклад, про платформу, яка спочатку була такою собі елітною студентською соцмережею Гарвардського університету? Історія Facebook почалося з розробки коду для інтернет-сайту Facemash, де попарно були розміщені фотографії людей з метою обрати, хто найбільш привабливий. А за версією фільму – так узагалі з гнівного посту після розлучення з дівчиною. Марк Цукерберг створив Facebook у 20 років, у 23 став наймолодшим у світі мільярдером. У Гарварді він прославився настільки, що «обійшов дев’ятнадцять нобелівських лауреатів, п’ятнадцять переможців Пулітцера, двох майбутніх олімпійців і одну кінозірку», які також закінчили цей університет. А що ви зробили у свої двадцять?
Сценарій до фільму написаний за романом «Мільярдери мимоволі: як створювався Facebook, історія про секс, гроші, геніальність і зраду» Бена Мезріча про творців соціальної мережі Facebook – Марка Цукерберга та Едуардо Саверіна. Від подій на екрані складно відірватися, оскільки глядача одразу кидають у гущавину подій. Маємо так зване обрамлення – одна сюжетна лінія стосується закритих судових слухань між Марком Цукербергом і партнером Едуардо, який звинувачує Марка в усуненні його від управління компанією Facebook, та між Цукербергом і братами Вінклвоссами, які звинувачують Цукерберга у крадіжці їхньої ідеї соціальної мережі. Друга сюжетна лінія є флешбеком, який стосується безпосередньо історії створення компанії Facebook.
Ця стрічка пропонує не лише захопливу історію, а й приємну візуальну картинку. Герої фільму, прототипи усіх причетних до історії Facebook, – не шаблоні й не награні. Їхній історії віриш, з ними із задоволенням проживаєш кілька років від кімнати у гуртожитку до величезного офісу і першого мільйона користувачів.
«Клуб бунтівників»
(The Riot Club, Великобританія, 2014)
«Хто дав вам право?»
Почну з того, що наполегливо раджу прибрати під час перегляду від екранів дітей і не раджу дивитися цей фільм усім тим, хто критично сприймає лайку, непристойнощі й відверту вульгарність навіть як спосіб донести певну ідею. Щось мені підказує, що вікова категорія «Клубу бунтівників» 18+.
Стрічка є екранізацією п’єси «Posh» (2010) Лори Вейд й оповідає про світ привілейованих багатих «татусевих синочків» з Оксфордського університету, які «граються» у таких собі членів спільноти бунтівників «The Riot Club», як робили це до них їхні батьки й діди. Вони – еліта, вихідці з багатих родин, а отже, всі двері їм відкриті і всі вчинки дозволені… За проблематикою нагадало «Жорстокі ігри» з Різ Візерспун, Сарою Мішель Ґеллар та Раяном Філліппом, герої яких й поряд не стояли з оксфордськими «бунтівниками».
«Клуб бунтівників» не має нічого спільного з тими амбітними й рішуче налаштованими студентами, як, наприклад, у «Соціальній мережі». Ця стрічка про геть інший бік студентського життя – розпусний, часом навіть огидний, повний вседозволеності й безкарності отой міфологізований у більшості американських фільмів стереотип, що заховався у тісних кімнатах гуртожитків й пабах. Дівчата на ніч, алкоголь, наркотики, брудні жарти, збочені розіграші… Те, про що думають герої фільму, те, що вони говорять і що роблять, як мінімум шокує, якщо не сказати, викликає відразу й нудоту. Вони наче маленькі розбещені дітки, які не награлися. Але тепер їхні ігри не такі наївні. Це ігри на життя, на почуттях інших. Самоствердження через приниження. Бо все, як їм здається, купується. Важлива лиш сума.
А може, цей фільм здається таким огидним, бо він не про казку з хепі-ендом, а про життя? Таку дуже гіперболізовану картину життя, та все ж. Може, щоб побачити вади нашого суспільства, треба дзеркало значно більшого розміру, ніж ми зазвичай беремо? Коли все вирішують гроші чи влада; коли хлопець уникає судової відповідальності й покарання, бо він син заможного й владного депутата; коли урядовці сам собі закон – чи це не такий же гидкий фільм, де ми часом, як Майлз, лише слабкодухі спостерігачі? Ця стрічка про явища, які не мають кордонів, – елітарність, привілейованість…
Єдине, що радує око, – місце зйомки. У стінах університету, де навчаються «бунтівники», одразу впізнається Гоґвортс, який також частково знімали в Оксфордському університеті. А ці оббиті деревом стіни й розкішні книжкові полиці бібліотеки! Фільм огорнутий особливою атмосферою закладу із тисячолітньою історією. Це єдине, чому тут дійсно хочеться трохи позаздрити.
«Теорія всього»
(The Theory of Everything, Великобританія, 2014)
«Ми всі різні. Та яке б не було життя, завжди є можливість щось робити і досягти успіху.
Поки є життя, є й надія».
Є історії, доторкнувшись до яких випадаєш на мить з життя. Є люди, дізнаючись про долю яких не тільки відчуваєш власну мізерність (якби не сказати нікчемність), а й слабкість власного духу, лінивість, яка пожирає зсередини, підточує мозок, як паразит. Є життя, яке каже тобі: якщо маєш руки, ноги, голову на плечах – роби щось із цим. І є Стівен Гокінґ, який теж наче каже нам: якщо маєш проблеми з руками, ногами, тілом, але не з головою – роби щось!
В основу стрічки «Теорія всього» покладена книга мемуарів першої дружини всесвітньо відомого фізика Джейн Гокінґ «Подорож у нескінченність: моє життя зі Стівеном» (Travelling to Infinity: My life with Stephen, 2007). Фільм отримав п’ять номінацій на премію «Оскар». У номінації «Найкраща чоловіча роль» перемогу вдалося вибороти Едді Редмейну. Те, наскільки актор увійшов у роль, не передати жодними словами. Немає жодного Едді – є лише Стівен. До речі, навіть сам Гокінґ у листі до режисера фільму зазначав, що місцями йому здавалося, що на екрані він бачить самого себе. Чи потрібні ще якісь слова? Усі ці формальні кіновідзнаки ніщо проти кінематографічної довершеності стрічки й глибини висвітлення історії.
До теми. Купити книгу Стівена Гокінґа
Ми всі знаємо Гокінґа як геніального вченого, який перевернув догори дриґом теорію фізики. Але як це бути хлопцем, в якого закохуються дівчата, студентом, якого попереду чекає неймовірна наукова кар’єра, другом, якого кличуть на вечірки чи на гру в крокет… і дізнатися, що тобі залишилося жити не більше двох років? Як це бути дівчиною, закоханою в генія й інваліда водночас, матір’ю трьох дітей, опорою всій родині? Для Стівена це так, ніби кінець стає початком. Маючи вагому підставу засісти вдома й не виходити більше у світ, «забити» на навчання (як скажуть студенти), він щодня сповзає по сходах, долає коридори університету, виступає перед колегами і всіма, хто у різних куточках світу хоче почути його. Бо поки мозок обирає життя – ми живемо. Для Джейн бути дружиною хворого на бічний аміотрофічний склероз чоловіка не тягар. Бо поки є кохання – є сили.
Це та стрічка, яка змушує жити, яка робить мізерними всі проблеми і турботи, а вершини більше не здаються нездоланними. Бо все, що тобі потрібно, є у тобі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно