Фелікс Австрія. Уривок
Андрухович Софія
29.07.2014
Уривок з роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія», який незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева».
***
Станиславів не порівняєш ні з мурашником, ні з вуликом, ні з павутиною. У комах все впорядковано і чітко, все має власну причину і наслідок. У цьому місті теж є причини й наслідки, тільки вони так глибоко сплутані в хаотичний клубок випадковостей, що несила дошукатися тут жодної логіки.
Перша-ліпша дільниця – лабіринт із кривулястих вуличок, нерідко звужених настільки, що не кожен опасистий пан чи огрядна ґаздиня з об’ємними персами зможуть протиснутись. За такою затхлою норою, яка, здавалось, от-от мала закінчитись глухим кутом, раптом, як дощова бульбашка на калабані, розростається несподівана площа. Або навпаки: рухаєшся вперед вулицею і ні з того ні з ового впираєшся чолом у будинок, розташований просто посередині, та ще й під якимось чудернацьким кутом, та ще й наполовину, наприклад, спалений, та ще й зі старим садом, із капустою в городі, і з коровою, яка пасеться навпроти майстерні капелюшника.
Вулиця Липова – не така. Вона проста, широка й довга, має вигідні рівні хідники, вимощені теребовлянськими плитами, на яких, під кожною розлогою липою – лава з кованими бильцями. Після вересня 1868-го року Липова почала карколомно змінюватись: майже повністю позникали одноповерхові дерев’яні хати, криті ґонтом, які займаються від найменшої іскри, натомість почали вигулькувати дедалі новіші двоповерхові кам’яниці з вигадливими елементами: шпилями й вежами, з флорентійськими вікнами, розділеними посередині малою колоною, із заскленими лоджіями, мозаїкою та вітражами. Звісно, вілла, вибудувана Петром, вирізняється серед решти, як вирізняється серед селянок із порепаними руками і чорними обличчями блідолица графиня в сукні з найтоншого мережива. І я не скажу, що мені аж так дуже подобається бути родичкою тієї графині.
Я вже мовчу, що весь поділ графської сукні – заляпаний болотом, до того ж, його задирає поривчастим вітром, оголюючи обтягнуті шовковими панчохами аристократичні стегна (це я, звісно, про ту дурнувату скляну стелю, крізь тріщину в якій крапає дощ).
Коли я нині рано-вранці зібралась по риби, дощ нарешті ущух, тож я навіть не одягала плаща – лишень ґумаки і капелюха з широкими крисами. Я викотила назовні свого ровера марки Duerkopp Diana, розуміючи, що їхати на ньому в ці багна – затія ризикована. Але, зрештою, ризиковано взагалі виїздити з дому в цю пору, сподіваючись не намокнути, як хлющ, не загрузнути в болоті, не впасти, не виявитись змитим до однієї з Бистриць. Якщо ж мені судилося не повернутися нині додому і замість того, щоб привезти живих линів на обід для отця Йосифа, самій стати поживою для линів і безславно загинути – так тому й бути. Малоймовірно, що хтось на нашій віллі зі скляною стелею помітить мою відсутність.
Я сміливо затикаю свою довгу спідницю за пояс – щоб не плуталась у колесах – перекидаю ногу через високу раму і, однією ступнею впіймавши педаль, другою кілька разів відштовхуюсь від землі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно