Ольга Герасим'юк, ВВС Україна

Щастя завжди завершується приголомшливим крахом - і лише в цьому випадку звертаєш свою увагу на те, що це було. Те ж, що проходить тихо, згладжується часом, вирівнює всі систоли й діастоли, тихо в'яне - не воно. Любов - завжди несвобода й ілюзія, хоч заведено думати навпаки. Несвободу цю невротично бажають, в неї поринають добровільно - і добровільно задихаються в ній чи рятуються втечею. Схема банальна - але щоразу прожита трагедія любові - чи вистраждана її ілюзія - це смисл усього. І завжди залежить від виконавця й дійових осіб.

Щаслива Австрія - з тріском рухнула, але авторка знайшла талановите застосування ретельно зібраним уламкам її розщерблених прекрасних келихів і дзеркал, шматкам її мережив і шовків, що зачепилися за якесь вціліле бюрко чи креденс при втечі, уривкам її пожовтілих газет із статтями про якусь паню, що нічого не значила для історії, але лишилася на цих сторінках. Авторка замість рушниці повісила на ці зруйновані стіни вцілілу, хоч і закіптюжену мідь тазів загиблої епохи, в яких варилася та найсолодша мармуляда - що через неї й згоріло пів-Станіславова з усіма його пристрастями, таємними великими гріхопадіннями, найсолодшими й найстрашнішими таємницями тих почуттів, які так збуджують уяву, як ніколи не збуджує звичайний подружній доступний секс...

Софія Андрухович захопила й закрутила читачеві голову - лукаво спостерігаючи, як він себе поведе. Чи придумає сам нібито ж очевидний кінець, чи поведеться на свої підозри про банальність жіночих стосунків, чи прийме нарешті авторську версію можливих ілюзій, якими є любов.

Я давно не читала в сучасних книжках таких витончених описів - весь цей далекий світ з 19 сторіччя обступає тебе так, що бачиш кожну плямку на манюсіньких черевичках, які лиш майнуть з-під довгої спідниці, і кожен завиток на якійсь пишній зачісці, кожну жилку на носі якогось пана, що сидить далеко не в першому ряду цього ілюзіону. Може, того всього там і не було написано - але таке відчуття, що сам щойно бачив. І - чув, втягував в себе ці неповторні аромати з кухонь, де Стефанії чорненько, зовсім негарні, тамують бридких демонів своїх бурхливих почуттів, закручуючи їх у штрудлі, гасячи їх цукровою пудрою й запікаючи, смажачи, тушкуючи їх так, що кидаєш книжку й ідеш понишпорити у власному буфеті за якимись хоча би тістечками...

Не знаю, як кому, але мені в романі все рухається, крутиться, вилискує, блищить, пахне, чадить, димить, вибухає, розриває - мені вся інтрига в кожній сторінці. Хоч дехто критикує моє захоплення й каже, мовляв, глянь - лише на надцятій сторінці Стефка пішла та купила линів, і це, нарешті, перший дієвий поворот сюжету. Не буду заперечувати, але нічого не вдію з тим, що мені це подобається, бо я завжди думала, що навіть в описі однієї старої деревини в різну пору року можна заключити цілу трагедію чи навпаки.

Тому Софія Андрухович підкупила моє серце - а ще й тим, як тонко вона дослідила кожного зі своїх героїв - і чоловіків, і жінок, витягнувши з них кожну жилку, напнуту таємними бажаннями й правдами про людей.

Я не буду називати цей роман історичним - всі ці люди, ці ілюзії їхні й трагедії, ці всі любові й чорні ненависті живуть тут, зараз, просто авторка завела їх у прекрасно змайстровані й дуже невипадкові декорації минулих і досвідчених у всьому цьому епох. І коли наприкінці роману на мене звалюється стеля, і "злива з кольорових скелець засипає розжарене пекло" - мені теж легко, як і тій героїні, якій камінь упав з душі. Бо, як вона й сказала, всі люди хочуть бачити те, що хочуть бачити- напевне, я теж, побачила тут те, що хотіла.