Старий лев ламає стереотипи
20.05.2015
Володимир Чернишенко, ЛітАкцент
Минуло трохи більше року від світової прем’єри виданої одночасно понад сорока п’ятьма мовами (зокрема й українською) книжки Саллі Ґрін «Напівлихий». І знов українські читачі на рівних долучилися до світової прем’єри – «ВСЛ» синхронно із закордонними колегами видало продовження бестселера – «Напівдикий».
Похмурий світ, створений англійкою Саллі Ґрін, повернувся до читачів, спраглих нарешті розібратися в складних стосунках чорних та білих магів Європи, облаштуванні авторського магічного світу, природі магічної сили та сексуальній орієнтації головного героя. Треба сказати, що багато в чому продовження, як це часто буває, поступається першій частині, виконуючи якусь «буферну» функцію і відкладаючи забагато питань на третю частину. Лишається сподіватися, що Саллі Ґрін не розтягуватиме її на два томи, як зробив це інший вундеркінд Крістофер Паоліні у своєму «Ерагоні».
Що не так
На жаль, проблеми тексту, про які доводилося писати в рецензії на першу книжку, нікуди не зникли. Приміром, так само картонні й не прописані інші провідні герої, вже не кажучи про епізодичних. Здається це насамперед через стиль оповіді, яку веде буцімто у реальному часі сам Натан, тому все довкола сприймається через призму його не надто розвиненої індивідуальності. Саме по собі це цікаво, але з часом може обриднути. Єдина «жива» людина «Напівдикого» – простакуватий жартун Несбіт, у якого навіть лексика відповідно маркована. Але він – біла ворона поміж безликих білих і чорних чаклунів. Навіть мегакрутий герой-поганець Маркус не виглядає достатньо індивідуалізованим.
Головна ж негативна риса книжки – відсутність справжніх подій, які почасти підміняються одними і тими самими переживаннями Натана, малозмістовними розмовами, зайвими епізодами, єдиною метою яких може бути тривання оповіді до потрібного для видання об’єму. Схоже відчуття може виникнути, наприклад, при читанні другої частини трилогії Сюзанни Коллінз «У вогні».
А ось сюжет та спосіб його розвитку потребують окремої детальної розмови. Як пригадують читачі «Напівлихого», наприкінці книжки головний герой – чорно-білий маг-напівкровка Натан досяг повноліття, отримав доступ до свого магічного дару (особливе вміння кожного чаклуна) і опинився під прицілом велетенської і по-орвелівськи збоченої каральної машини Білого відьмацтва Англії. За сюжетом «Напівдикий» обґрунтовує принципову можливість того, що він у цій катавасії не загине, а також підшуковує йому союзників. Однак поза простеньким сюжетом існує низка світоглядних питань, які й становлять головну цінність історії.
Ріки крові
«Напівдикий» – страшенно кривава книжка. Навіть якщо не брати до уваги поїдання сирого людського серця наприкінці історії. Лише сам головний герой на її сторінках власноруч (і не тільки) вбиває кількадесят ворожих білих магів, які на нього полюють. Ба більше – усе завдання новоутвореного Альянсу, який протистоїть різко негативній Білій раді, полягає у тому, щоб винищити фізично якомога більше ворогів, посіявши цим смуту у рядах противника, і врешті дістатися до їхнього жорстокого і божевільного лідера, щоб і того закатрупити. Цікаво, що магія для цього фактично не застосовується – ворогам скручують в’язи, перерізають горлянки, стріляють їх срібними кулями. Деякі з таких описів є аж надміру натуралістичними і пасували б більше трилерам Чейза, ніж книжці для юнацтва.
Відтак, Натан стикається з кількома точками зору на вбивство з метою самооборони. Його подруга Анналіза вважає вбивство людини жорстоким і огидним, таким, чого треба всіляко уникати. Близький друг Габріель наголошує, що на війні якщо не ти, то тебе, тож боєць не має іншого виходу, як убивати ворогів. Чорний Артур – його батько – додає що у більшості ситуацій потенційного ворога краще одразу вбити, а потім розбиратися, що й до чого.
У книжках, адресованих юнацтву, схожі питання постають не надто часто, але щоразу привертають увагу читача. Найяскравіший приклад – книжка Альфреда Шклярського «Томек на Чорному континенті». Там головний герой хлопчик уночі відстрілюється від ягуарів, які нападають на їхній табір, а потім дізнається, що це були обкурені тубільці в леопардових шкурах, і він навіть кількох убив. Молода людина в розпачі, дехто (боцман Новіцький) грубувато з цього приводу жартує, а дехто (його батько і звіролов Смуга) – співчуває і пояснює про самооборону і доцільне застосування сили. Можна згадати завершальну частину «Володаря Перснів», де не по літах мудрий Фродо заклинає своїх друзів не вбивати без потреби людей, які захопили їхній рідний Шир, і – не приведи Господи – не здіймати зброї на інших гобітів. Друзі, природно, його не зовсім розуміють. Інший відомий книжковий герой Гаррі Поттер, здається, жодного разу не вжив смертельного закляття, і навіть у двобої з Тим, кого не можна називати, використовував улюблене закляття Експеліармус для роззброєння. «Приголомшуй їх, якщо не готовий вбивати!» – напучує його Ремус Люпин…
Саллі Ґрін у своїй книжці кілька разів підводить читача до питання доцільного вбивства. Але жодного разу не дає однозначної відповіді, лишаючи все на розсуд читача. А найбільш раціональний висновок з цієї складної проблеми робить сам головний герой Натан: «Усе це повне паскудство» – каже він.
Метаморфози дорослішання
Пишучи про першу книжку «Напівлихий» я наголошував, що магічність, чорно-білість головного героя – це своєрідна алегорія, мета якої описати непотрібну дитину в вороже налаштованому суспільстві. На мотиві пошуку самобутності в творі наголошує Валентина Вздульська, Володимир Бєглов проводить паралелі між життям Натана і життям дітей у тоталітарному суспільстві.
У «Напівдикому» таких паралелей лишається все менше, здається, авторка просто не має достатньо досвіду для опису всуціль брехливого, тоталітарного, лицемірного світу, який оточує і перемелює молоду людину. Думаю, автор із пострадянського простору впорався б з цим краще.
Натомість тут прослідковується інша дуже цікава алегорія. Отримавши свій дар, Натан отримує вміння перетворюватися на дикого звіра. Звір не те щоб жорстокий, але позбавлений моральних обмежень, властивих людям, він керується тваринними інстинктами. Невміння Натана контролювати свого звіра, страх перед ним, намагання його побороти – це змагання з самим собою, таке схоже на підліткові проблеми, пов’язані з періодом статевого дозрівання пошуком самого себе і свого призначення. І висновок, до якого підводить читача авторка, надзвичайно розумний і стравний у всіх випадках – не намагайся побороти свого звіра, спробуй його зрозуміти.
Знаково, що контролю Натан навчається головним чином завдяки спілкуванню з батьком, від якого він довгий час був дистанційований. Той передає синові свій досвід, дає делікатні настанови, знайомить зі своїм власним світоглядом (трохи сумнівним, та не в цьому суть). На необхідності такого контакту з дорослою людиною, якій довіряєш, наголошують і психологи, які працюють з проблемними підлітками. Чудово, що у книжці Саллі Ґрін це також є.
Любовний трикутник
Любовна лінія у книжці значно більш стереотипна. Головного героя люблять двоє, при цьому одна з цих двох повністю відповідає його уявленням про ідеальний об’єкт захоплення, але не здатна його зрозуміти, а кохає власний ідеалізований його образ. Інша закохана у Натана особа за звичайних умов ніколи б його не зацікавила, але розуміє хлопця, співчуває йому і кохає палкою жертовною любов’ю. Не важко здогадатися, який вибір робить сам Натан і що зрештою це обертається, м’яко кажучи, неприємною ситуацією. Таким чином письменниця чітко показує, яке із цих двох кохань є ціннішим і дорожчим.
Оригінальності любовній лінії додає те, що одна з цих закоханих у Натана осіб – це його приятель Габріель. Чесний, веселий, дотепний, ніжний і розуміючий хлопчина, який заради Натана ладен на все. Досі у юнацькій літературі, доступній в Україні, тема гомосексуалізму піднімалася лише один раз – у книжці іншої англійки Сари Різ Бреннан «Угода демона». Зайве писати, наскільки це важливо для українського читача.
Насамкінець
Насамкінець не можна не відзначити якість поліграфії та перекладу українського видання книжки. Фірмова обкладинка впізнається на дотик, у верстці максимально дотримано структуру оригіналу, у тому числі й там, де авторка вдається до графічного зображення (наприклад, цілий розворот з літер «ч», які символізують наростаючий шум від мобільного телефона). Перекладач Віктор Морозов створив якісний цілісний текст, він вдало передає сленг і ненормативну лексику, відтворює манеру оповіді, властиву м’яко кажучи не дуже начитаному Натану.
«Видавництво Старого Лева» тримає марку не просто прогресивного, а й готового до експериментів, видавця. Мабуть, багато постійних читачів цього видавництва поглядатимуть на «Напівдикого» скоса. Але для більшості читачів – особливо для юних – видання трилогії Саллі Ґрін стане ще однією з численних причин любити «ВСЛ».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно