Марія Литвин, Казкарка 

Ця зворушлива й часом, може, надміру сентиментальна повість завершується несподівано сильним катарсисом, що здатен діткнути не лише дитячу душу.

Хлопчику Тоніно випало жити в негармонійній родині: його тато з міста, а мама з села. Відповідно є міські та сільські дідусь і бабуся, що теж не завжди знаходять спільну мову. Самому Тоніно цікавіший сільський світ, бо там усе живе і має власну історію – як ота черешня, посаджена щасливого дня, коли народилася його мама. Дерево росло разом із нею, і Тоніно вже дістається готова легенда, справдешнє дерево життя, що вміє дихати й сміятися.

Оповідь ведеться очима дитини, й авторка справді віртуозно веде маленького читача тонкою гранню численних конфліктів: життя і смерті, міста й села, батьків і дітей, чоловіка й жінки, дитячого й дорослого світосприймання – і зрештою виводить на вершину дитячого катарсису, коли маленький хлопчик несподівано для самого себе рятує дорослий світ.

Тією вершиною виявився вершечок черешні, на який Тоніно заліз, аби врятувати її. Дорослим не вдається зняти хлопчика, бо ж він пам’ятає дідусеву пораду, як вдало лазити по деревах: «Думай, що ти – пташка… думай, що ти – кіт… думай, що дерево – твій приятель….» Отак, зріднившись з усім світом (Тоніно думав і про те, що дідусь насправді не вмер, а втілився в оцю черешню, яку так любив), хлопчику таки вдалося виграти свій найперший бій.

Той спокій розрядив усі конфлікти і поновив зв’язки. Бо ж є такий хлопчик, якому це справді важливо. І є ті невидимі зв’язки з рідними душами, про які говорив колись дідусь: «доки тебе хтось любить, померти неможливо».

…А ще подумалося: ця повість насправді дуже «українська». Це ж «рідна» тематика нашої літератури, за яку її часом покльовують критики у спробах збудити з провінційного сну: повернення до кореня, до роду, оспівування сільської ідилії на противагу міській агресії… А з італійського боку глянеш: ач, не в тематиці річ…