Новий прозовий роман "Фелікс Австрія" Софії Андрухович, що вийшов друком у "Видавництві Старого Лева" цьогорічної осені, у літературному оточенні викликав шквал емоцій та дискусій, розділивши аудиторію українських читачів на "за" і "проти". Сам належу до тих, котрі в "куточку" спостерігають за літературними перестрілками й беруть для себе щось ціннісне, вартісне чи цікаве. Так сталося і з романом "Фелікс Австрія": побачив "ілюзіоністку", котра намагається збудувати ідеальний світ відносин, підсилюючи це власною самовідданістю. Чи вдасться це Стефанії Чорненько? Побачимо.

Усе своє запам’ятне життя Стефа з Аделею провели разом. Після смерті батьків, батько Аделі, доктор Анґер, залишає малу дівчинку у своєму будинку, наче буде його доньці за сестру. Але з раннього дитинства сестринських (!) стосунків між дівчатами не виникло. Життя розподілило ролі за власною ініціативою, такою собі традиційною схемою: одна – пані (Аделя), інша – прислуга (Стефа). Але в романі це прослідковується не прямо, а з легкою ненав’язливою атмосферою. Поступово, щоразу додаючи нову порцію відвертості стосунків.

Цікаво, що ближній зв'язок між дівчатами, як небо і земля, їхня нерозривність, позиціонується лише одноосібно, Стефою, яка тільки й те вміє виробляти кулінарні смаколики, справно, по-домогосподарськи доглядати за охайністю будинку та її власниками, піклуватися найближчою для неї людиною (наприклад, подати воду та пігулки від мігрені, бо Аделя на цьому не розуміється), виносити ноцники, і, навіть, опікуватися Петром, законним чоловіком Аделі, аби ситим був.

Одразу виникає асоціація з міфічним уявленням про ідилічне особисте життя. Але не все так просто, хай навіть і в романному житті.

Самовідданість сім’ї Анґер заклало початок кінця. Дівчина не бачить себе поза домом, наче живе в закритому приміщенні й віддаляється від світу як такого. Але принади світу є. За парканом будинку Станіславів початку ХХ століття, ресторації із імпозантними чоловіками та жінками, вистави ілюзіоніста Ернеста Торна. І саме останнє тримає Стефу у зв’язку зі світом.

Ненав’язливо прослідковується в романі й інший образ, який власним бешкетуванням пізнавав малий простір будинку Анґерів. Фелікс – дитина не випадкової самотності, що вирізняється унікальними здібностями пролазити в найменші щілини та здатністю виробляти з власним тілом незвичні згини. Таке враження, що Фелікс мав бути дитиною Стефи, яка доглядає за хлопчиком, наче рідна мати. Хоча прохання залишити Фелікса пролунало із вуст Аделі, все ж, дитина більше тягнеться до Стефи, відчуваючи, можливо, споріднену душу. У такій єдності й легше живеться, проте не в цьому випадку. Фелікс віддає пріоритет постійним речовим крадіжкам та власному дитячому світосприйняттю (адже хлопець не говорить), і ніяке виховання зі сторони Стефи не впливає на хлопця.

Історія двох жіночих доль, що пропонує до прочитання Софія Андрухович, вражає своєю лірично-романтичною чутливістю. Мабуть, так судилося, що авторка не звела своїх героїнь у плетиво кохання, як то бачимо в оповіданні "Дівчатка" Оксани Забужко. А навпаки, художньо прописала особисті відношення дівчат одна до одної.

Стефа – жертовна особистість, яка психологічно налаштована "не бачити себе в світі", Аделя – взірцевий приклад примхливого дівчиська, на яку мають усі звертати увагу та потурати в усьому.

Образ "ілюзіоністки" Стефи, яка вводила в оману й себе, й публіку (але не спостережливого читача) особливий. Було б добре, якби авторка роману списала його із сучасного ХХІ століття. І тоді б ми зрозуміли, що "молитва – це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі".

Олександр Грищенко

ВВС Україна