0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Про пошуки себе і своїх
Random

Надійка Гербіш, БараБука

Катерина МІХАЛІЦИНА, Оксана БУЛА. Хто росте у парку: казка. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 44 с.

«Хто росте у парку» Катерини Міхаліциної – не просто чудово ілюстрований (низький уклін художниці Оксані Булі) «визначник» паркових дерев, майстерно адаптований для маленьких читачиків. Це – запрошення в мандрівку-знайомство з близькими й надзвичайно важливими сусідами: недаремно авторка називає їх на «хто», а не «що».

Детальні описи й малюнки листочків, кори, суцвіть пробуджують всередині ту особливу жагу, коли неодмінно хочеться перевірити почуте/прочитане, і залюбки користаєшся нагодами це зробити.

Я вже майже чую, як тисячі малих дослідників ляскають сторінками, рвучко стуляючи їх докупи, й вигукують татусям-матусям: «А що, справді у ясена є такі кутасики? Тоді ще не насипай мені вечерю – біжу перевірю!.. А ти знаєш, що це за дерево? Ні? Таж подивись на ці сережки! Це ж клен!.. А у нашому парку росте гінкго? Точно? А якщо знайду?»…

«Щастя – це знайти у цьому світі когось схожого на себе»

Ця книжка – саме з тих, які можна назвати «живими». Не підручник, не довідник, не якісь там оці ваші детальні визначники. Пробудивши дослідницьку жагу, цікавість, тихенько вказавши на довколишній світ, вона чемно лягає на полицю чи в наплічник і не вимагає, щоб її визубрювали напам’ять й перечитували по стоп’ятсот разів, аж доки всі заплутані факти вляжуться в голові. Вона – наче квиток у пригоду. Ти можеш залишити його собі на пам’ять, але найважливіше в ньому – не папір і не зображення, а його здатність стати перепусткою на якесь вельми важливе дійство.

У нашому випадку це те феєричне дійство, яке відбувається зовсім поруч, і яке ми встигли перестати помічати. Ще Ральф Волдо Емерсон (який жив, на хвилинку, цілих 200 років тому!) скрушно стверджував, що ми заповнюємо дитячі кімнати своїх малюків розмаїтими ляльками, барабанами й кониками, відволікаючи їхню увагу від сонця й місяця, тварин, каміння і води – які, зрештою, мали б бути їхніми іграшками. Багато сучасних дітей залюбки ідентифікують марку (ба навіть і модель) проїжджих машин, але ніяковіють, коли їх попросити назвати на ім’я дерева, кущі й квіти, що ростуть на їхньому подвір’ї чи в сусідньому парку.

Щоби збагнути природу довкола, мало споглядати її в 3Д-кінотеатрах чи читати про неї у книжках: її треба відчувати, як мінімум, на дотик. І ця «паркова» книжка Катерини Міхаліциної запрошує маленьких читачів якраз до такого дієвого світопізнання

Але авторці цього не досить, адже за описами дерев вона зашифровує історію маленької особистості та її шляху. Тож ця книжка – також про пошуки себе, і про спільноту, і (що логічно визріває з двох попередніх пунктів) про самоідентифікацію: усвідомлення себе в знайденій спільноті. Вона – про потребу в прив’язаності, близькості, і про любов. Навіть у присвяті – «моєму татові» – з’являється маленький листочок гінкго, наче на знак вдячності за можливість належати до родини, відчувати невидимий зв’язок, власне закорінення в таємничу схожість поколінь.

 

Коментарі
Image CAPTCHA
Введіть символи які зображені на малюнку
Опублікувати