Є книги, які не просто прочитуєш. Є книги, які проживаєш, до яких з часом прагнеш повернутися, а після прочитання розмислюєш, і вони тебе довго не відпускають. Саме до таких і належить книга Андрія Бачинського «140 децибелів тиші», яка нещодавно побачила світ у львівському «Видавництві Старого Лева». Насамперед пронизує у ній гостра соціальна тема, що є поки що незвичною для української дитячої літератури – тема неповносправних дітей. Чи не з перших сторінок читач занурюється у світ тиші, де своя неймовірна палітра внутрішнього та зовнішнього світовідчуття дитини, котра позбавлена слуху. Головний герой, підліток Сергій, внаслідок важкої травми під час аварії втрачає слух. Батьки і молодша сестра його гинуть, він залишається сиротою і потрапляє в інтернат для глухих дітей.

Не може не захоплювати відвертість, драматизм та психологізм цієї повісті – усі вималювані письменником образи немов зійшли на її сторінки з життя, вони справжні. Особливо тонко автор передає внутрішній стан свого головного героя. Читач мимоволі наче перевтілюється у нього і дивиться на світ очима Сергія, разом із ним переживає його трагедію, відчуває  розпач,  відчуження, самотність та замкнутість, коли йому доводиться звикати до нового середовища, позбавленого звуків, освоювати мову жестів, вперше стикнутися з жорстокістю й несправедливістю, терпіти знущання одного із інтернатських хуліганів… Єдиною відрадою для нього стає фортепіано, яке припадало пилюкою в актовому залі інтернату, адже до аварії Сергій навчався в музичній школі і мріяв стати музикантом... Тепер він грає, не чуючи музики, лише сприймаючи її своїм внутрішнім слухом та пам’яттю. Під час таких усамітнень із музикою, він знаходить нового друга – Яринку. Коли хлопець грає, вона завжди поряд, відчуває вібрації фортепіано, притулившись до інструменту, завдяки чому теж позбувається надмірної замкненості, в якій перебувала після пережитої родинної трагедії.

Книга вражає своїм реалізмом та багатошаровістю. Сюжет дуже динамічний і напружений. У чомусь навіть оліверо-твістівський, особливо коли Сергій тікає  з інтернату і вирушає рятувати Яринку від батька-пияка та вбивці, якого випустили із в’язниці. Без грошей, цілком самотній, хлопець опиняється в міських нетрях, у лігві бандита Саньки Глухаря, який змушує дітей із фізичними вадами працювати на себе, жебракувати і красти.  Але, дізнавшись життєву історію Глухаря, не лише засуджуєш його, а й співчуваєш. Є у сюжеті чимало моментів грубої правди життя – це й брутальне хабарництво, блюзнірство й цинізм мента Кокудака, якому Глухар щомісяця «відстьогує»  домовлену суму за мовчання, і парадоксальність судів та соціальних служб, котрі скорочують термін ув’язнення батька, який на очах в дитини убив її матір, а ще й повертають йому доньку… Це й байдужість людей, які не надто переймаються неповносправними дітьми, що опиняються на вулиці і жебракують. Їх вигідніше не помічати, а, вкинувши у простягнуту руку кілька гривень, заспокоїти сумління своїм начебто добрим та щедрим учинком. У повісті немає зайвої зворушливої сентиментальності та романтизації образів, але попри нелегку соціальну тему і свою реалістичність, твір позбавлений чорноти і сповнений оптимізму. Ця книга стверджує, що навколишній світ не завжди злий і жорстокий. Сергієві врешті зустрічаються добрі й небайдужі люди – професор Вадим Андрійович та його колишній студент Анатолій, які допомагають хлопцю.

Соціально-психологічна повість Андрія Бачинського – прецедент, але не тільки через те, що українська підліткова література майже не торкається подібних гострих тем і лише доростає у тому сенсі. Це книга, яка  відкриває читачеві щось більше від захопливого й цікавого динамічного сюжету – світ глухих дітей, їхніх потреб, переживань та сприйняття ними дійсності, привертає увагу до проблем неповносправних, а ще – показує справжній стан нашого суспільства. Це історія не лише для підлітків, а передусім – для дорослих. Прочитавши її, мимоволі замислюєшся над тим, наскільки ще недосконалим є наше суспільство щодо сприймання та трактування дітей із особливими потребами і допомоги їм у тому, щоби вони відчували себе рівноцінними у соціумі, який зустріне їх в майбутньому, поза стінами інтернату. Як вони можуть себе зреалізувати і жити?

Ця книга проймає, промовляє і наближає до таких людей. Вона немов відкриває отой особливий внутрішній слух, коли можеш почути тишу…