0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Нові форми промовляння давно відомих істин
Random

Ніна Головченко, Буквоїд 

Текст Софії Андрухович «Фелікс Австрія» (2015)– це свого роду симфонія, де звучить строкатий колорит міста Станислава епохи Австро-Угорської імперії на межі 19-20 століть.

Лексика представників різних культур і націй, західно-українська говірка («мармуляда»), екзотичні як для класичного українського читача імена, деталізований перелік чи опис окремих архітектурних і побутових картин, родзинки різних релігійних традицій надають текстові ілюстративно-декоративного характеру, водночас формують образ Станислава як живого рухливого багатоголосого організму. І надзвичайно працьовитого, бо тут усі мають багато справ, – і лікар, і скульптор, і фокусник, і служниця. Не одразу за цією пістрявістю вхоплюєш сюжет і образні лінії твору.

Поглиблюють колоритну тему роману декілька аспектів. А саме:

У романі домінує кулінарна тема. В описах меню, окремих рецептів та певних технологічних моментів, в обдарованості  головної героїні Стефанії Чорненької щодо мистецтва кухні.  Ось приклад фрагмента меню до дня народження Аделі, у якому проступає багатолика культура міста Станислава і за яким створює святковий стіл Стефанія: салата зелена на французький спосіб (не забути хитрощі з хлібом і часником); салата з неварених яблук і оселедців; помідори печені; салата з сирих грибів; трюфлі, зварені на мадейрі; вуджений язик; теплі канапки (печене м’ясо, присмажена цибуля, швейцарський сир, посічені сарделі, два жовтки і сніг із двох білків); неаполітанська зупа із пармезану; каляфіори з бешамелем; бульба начинювана; віденський розбратель; товченики англйські а-ля Nelson… (c.245)

Філософія життя і мудрість його сприймання проступає у певних ліричних відступах чи фразах твору, що повторюються протягом тексту декілька разів, або виписані у листах чи у щоденникових записах. Тут треба віддати належне майстерності письменниці – найважливіші тези звучать не нудно, а дуже виразно. Наприклад, декілька разів у творі повторюється твердження покійного доктора Анґера щодо подальшого життя двох дівчат, його доньки і його вихованки, яка має статус служниці: «Ви з Аделею − як два дерева, які сплелися стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене…» І тільки наприкінці твору рефрен, що все життя звучить у душі Стефанії як найвищий сенс життя – «Ти мусиш Аделі служити» − звучить інакше: «Ти мусиш Аделю лишити…»

Виявляється, перед смертю докторАнґер сказав не те, що все життя повторювала Стефанія. Але вона жила так, як вона почула. Тобто, усі наші прагнення, вчинки і пріоритети визначаються нашим суб’єктивним світосприйманням. Адже  у Стефанії були інші варіанти життя: у неї закохався студент Йосиф, правда, їм забракло життєвого досвіду опанувати почуття і прийняти якесь рішення; коли слава про кулінарний талант Стефанії сягнула усіх закапелків Станислава, юнак єврейського походження Велвеле запропонував: їдьмо до Америки і відкриваємо там ресторан. В успіхові цієї справи він був переконаний. Але Стефанія тримається свого химерного щастя біля Аделі. Символом цього є годинник, який вона, подібно до циркового злодюжки Фелікса, поцупила у свого господаря після його смерти і носила весь час при собі… Але саме у фіналі, коли під час пожежі Аделя і Стефанія «сплелися стовбурами», рятуючись і борючись одна з одною, ця деталь проступає остаточно. (А в монолозі ілюзіоніста Торна на тему кохання її звучання підсилюється).

Простежуючи цю лінію сюжету, як читач, намагалася вгадати, яким буде фінал цього варіанту міжособистісних стосунків «дідової доньки / бабиної доньки»: Стефанія проживе для родини Аделі, як героїня повісті «Проста душа» Г. Флобера, і наприкінці життя переживе самотність як органічну розплату за відмову від власної біографії? Чи готуватиметься до від’їзду на пароплаві з Велвеле, як героїня оповідання Д. Джойса «Евеліна», яка, в останній момент, обтяжена почуттям обов’язку перед батьком і сестрою, відмовляється від свого нового життя і залишається в Дубліні?

Проте, С. Андрухович не дає вичерпної відповіді на це питання наприкінці твору. Тут, скоріше, фінал відкритий. Чи виживуть дівчата після пожежі? Чи народить Аделя довгоочікуване дитя? Чи розірве Стефанія пута, якими вона сама себе обплела? Чи додасть нових?.. Читач має сам дописати цю історію залежно від свого суб’єктивного бажання чи рівня мистецьких уподобань. (С. Андрухович не прописує ці варіанти фіналів, як, приміром, Д. Фаулз у романі «Жінка французького лейтенанта»).

Тема любові / кохання, вкладена в уста фокусника Торна, звучить у романі чи то як образ певної ілюзії, чи то як вищий сенс життя: «Любов – це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришилис… Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійсювати навіть найпримітивніших дій. От прошу – хіба ці кармонадлі були б такі пишні без любові?.. Любов буває неможливо носити в собі. Іноді вона важка, густа і темна, як віз із вугіллям – хлоп вивантажує його шуфлю за шуфлею, а вантаж не зменшується, і тільки чорний пил ядучою хмарою стоїть у повітрі і не дає дихати… Тоді мусиш  драїти долівку, пуцувати скло. Чистити срібло – так, панночко Чорненько? Аби якось то витримати, аби не вдушитись… А часом розпирає зсередини золотим світлом, пурханням пташиної зграї, вибухом шампана – і тоді мусиш пекти і варити, місити, готувати, різати, сікти, солити, завивати і скручувати, аби бодай трохи вивільнитись від того шаленства, від солодкого очманіння…» (с. 181)

За темою і ритмом цей уривок з тексту нагадує  хрестоматійний для освіченого читача вірш у прозі про кохання з роману Кнута Гамсуна «Вікторія»: «…Что такое любовь? Это шелест ветра в розовых кустах, нет – это пламя, рдеющее в крови. Любовь – это адская музыка, и под звуки ее пускаются в пляс даже сердца стариков. Она, точно маргаритка, распускается с наступлением ночи, и точно анемон, от легкого дуновения свертывает свои лепестки и умирает, если к ней прикоснешься…»

Тема служіння Богові теж зринає у творі декілька разів. Стефанія раз по раз відшуковує аргументи, переконує себе в тому, що варто жити саме так, як вона живе: «Він не знає, що казав мені отець Йосиф: життя для того, щоб служити Богу. У цьому – найбільша радість і єдиний сенс. Людина – створена за образом і подобою Господа. Служачи людині, ти служиш Богові». (с. 225) Побутовий рівень тлумачення Біблії, маніпулювання незрілою свідомістю шляхом інтерпретації тез із християнських учень – теж дуже поширена ситуація, у якій, часом, не буває діалогу.

Головна проблема твору, як на мене, полягає у тлумаченні емоції жінки як рушійної сили життя. На емоційному рівні, із почуття вдячності доктору за добре ставлення та увагу до неї, як до сироти, Стефанія вибудувала своє життя сама. І саме емоції цієї жінки визначають кульмінацію твору, коли Стефанія, вражена гріховним, як їй здалося, зв’язком священика (Йозифа) і шлюбної жінки (Аделі), на святковому вечорі урочисто-гірко оприлюднює цей факт. (Це норма для її поведінки, адже раніше вона демонстративно викинула на сміття блюдо з линів тільки через те, що Петро, чоловік Аделі, відмовився його скуштувати. Вона доклала надзвичайних зусиль, щоб дістатися під дощем базару, вибрати живу рибу, вибратися з багнюки, у яку впала разом з линами і ровером (велосипедом), смачно приготувати це блюдо, − і раптом почула: «Я не їм риби…»)

Таке цікаве психологічне спостереження: Стефанія усім смиренно і терпляче служить, виносить «ноцник», прибирає, миє, пере, гарує на кухні, встигає поратися ще й у священника вдома. Але періодично наступає мить, коли її запалюють емоції, і в неконтрольованому пориванні з неї проступає не служниця, а звичайна, типова жінка: жінка, якій хронічно бракує любові і статусу самостійної особистості; жінка, яка ревнує щодо своїх об’єктів любові – Аделі, Йозифа; жінка, яка працює служницею, але не почувається служницею – її кулінарні здібності надають їй певної влади над усіма, хто це смакує (навіть над архикнязем Отто), а, значить, і певних прав… (Ще один варіант Гренуя з роману П. Зюскінда «Парфум»).

Попри бурхливі події, інтонація роману відчувається як доброзичлива. Не останню роль у цьому відіграє те, що в тексті при звертанні вживаються лагідні форми імен: Аделю, Стефцю, Іванко. Також, навіть у конфліктних ситуаціях, використовуються звертання «пане / пані», слова «прошу / перепрошую», звертання на «ви», і це ушляхетнює найскладніші ситуації. Наприклад, діалог у глядачевій залі кінотеатру:

«Я би дуже просив пані, щоб пані зняла з себе цю каравелу…»

«Це неможливо… Мій капелюшок прикріплений шпильками. Вони порозсипаються, і хтось може поранитись».

«Але пані заважає дивитись не лише мені – ваш капелюх затуляє видимість трьом особам!»

«Перепрошую, нічим не можу зарадити…»

Таким чином, оригінальність твору С. Андрухович визначається її умінням передати колорит одного з українських міст, що має дуже своєрідне обличчя. Тут ця книга стає в один ряд із такими творами, як, наприклад,  «Москва и москвичі» В. Гіляровського. І в цьому сенсі всі деталі, які, можливо, переобтяжують сюжет, є абсолютно доречними.

Майстерно С. Андрухович вибудовує сюжет, виписує образи, нанизує композиційні елементи. Книга легко читається.

Можливо, творові дещо бракує авторських концептуальних бачень означених проблем. Проте, сказати щось абсолютно нове щодо сенсу життя, любові чи Жінки, мабуть, нині, як твердять  дослідники постмодернізму, дуже складно. Скоріше, можливі нові форми промовляння давно відомих істин. А це в романі є.