На аргентинському карнавалі польського модернізму
14.06.2016
Олег Коцарев, ЛітАкцент
Вітольд Ґомбрович. Транс-Атлантик / Пер. із пол. А.Бондар. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015
Справжнє свято для українських любителів високого модернізму двадцятого століття триває вже кілька місяців поспіль! Не встигли вони (тобто насправді, звичайно, ми) дочитати нарешті виданий наш переклад Джойсового «Улісса», не встигли як слід дізнатися про новий переклад Беккета (про який «ЛітАкцент» іще обов’язково розповість), як до їхніх послуг опинився роман «Транс-Атлантик» польського письменника Вітольда Ґомбровича в перекладі Андрія Бондаря від «Видавництва Старого Лева». Ну, й не менше це свято для українсько-польського культурного обміну, зважаючи на значення Ґомбровича для літератури наших «кузенів».
«Транс-Атлантик» уперше побачив світ в оригіналі 1953 року (оцініть дистанцію до появи української версії!), в еміграційний період життя письменника. Власне, еміграції стосується й сюжет книжки. Він доволі простий, але гарантує авторові простір для найрізноманітніших ходів і поворотів. Головний герой книжки, якого звати точнісінько так само, як її автора, і який – оце так збіг! – теж є польським письменником, випадково опиняється в Аргентині страшного 1939 року. І вже в Аргентині дістає звістку про початок Другої світової війни. А почалася вона, як знаємо, нападом нацистської Німеччини на Польщу. Що робити в такій ситуації письменнику, котрий опинився за багато тисяч кілометрів від батьківщини? Намагатися пробитися додому, хоч туди вже не ходять жодні кораблі? Діставатися до союзних держав і там пробувати якось долучитися до боротьби? Перечекати бурю в далеких краях? Займатися пропагандою Польщі у світі? Пошукам відповіді на це питання певною мірою й присвячена вся книжка. І це, ясна річ, неабияк додає їй актуальності для українського читача.
Тільки це лише один вимір сюжету, й у схематичному викладі він справляє неправильне, патетичне враження. Насправді ж вагання й шукання головного героя «Транс-Атлантика» відбуваються геть не в патетичному ключі, а в дусі гротеску та буфонади.
Увійшовши в контакт із польською громадою Аргентини, письменник, глибокий індивідуаліст, постійно опиняється в химерних і смішних ситуаціях. То потрапляє в скандал на світському прийомі, нібито «щоб прославити Польщу», то з тією-таки метою організовує бутафорську дуель, зірвану нападом зграї собак, то вплітається в плутану інтригу, внаслідок якої місцевий багатій хоче спокусити одного польського юнака, то потрапляє до абсолютно божевільного таємного товариства. Плюс на тлі трагічних новин із фронту йде добре знайомий нам танець #зрад і #перемог.
Перед читачем постають непрості питання, досі актуальні для польських інтелектуальних дискусій, не позбавлені значення й для нас. Де пролягає здорова межа патріотизму? Як знайти здоровий баланс суспільного й індивідуального? Як уникнути надмірного, нав’язливого тиску традиції? Як взагалі бути глибокому індивідуалістові серед людей? Тільки знову-таки: питання ці не обмірковуються в порядку стандартних, лінійних публіцистичних чи філософських роздумів, ні, вони тільки час від часу виринають посеред карнавалу рясного й стрімкого ґомбровичевого письма. А відповіді на них лишаються на відкуп читачам.
На моє переконання, згаданий щойно дискусійний, публіцистичний аспект «Транс-Атлантика» загалом є другордяним, порівняно з формою, образністю, настроєм і стилем книжки. Хай навіть в обох передмовах-післямовах самого автора, в які «загорнуто» це видання, автор твердить фактично протилежне. Думка автора не є абсолютом (кумедно й дивовижно, що в одній з тих передмов Ґомбрович навіть виправдовується перед читачами, що, подібно до свого героя, не вибрався 1939 року з Америки на війну до Польщі). Тут досить того аргументу, що будь-яку серйозну відповідь на «прокляті питання» книжки легко нівелює її всеохопна іронія і буфонада. І «консервативні», й «ліберальні», і «патріотичні», й «космополітичні» концептуальні підходи до дійсності («Вітчизна» і «Синчизна», за дотепним визначенням одного з персонажів «Транс-Атлантика») виглядають однаково смішно. Серйозні речі подано непрямо й жартома.
А ось саме письмо видається мені потужним і незаперечним (як і його український переклад – щонайменш виразним, вільним і органічним). Стилістична поліфонія, мовні ігри, просто широкі масштаби. Ґомбрович симпатично пародіює давню урочисту манеру висловлювання. Цікаво й несподівано обирає слова, що їх починає з великої літери, тож герої його «Ходять», а «страждання» межує з «Бадиллям», «Пляшкою» і «Порожнечею». Окрема історія – вигадливий жвавий ритм, мелодика «Транс-Атлантика», що де-не-де нагадує верлібри. І, звичайно, строкаті образи, то сюрреалістичні, то просто наповнені виразною метафоричністю, то налаштовані загравати з різноманітними архетипами (зокрема, звісно, і з архетипами національної культури, національного міфу, не завжди цілковито зрозумілими для іноземця, але майже завжди легко впізнаваними). Одне слово, енергійний і пульсуючий модернізм, як він має бути. І читачам, неприхильним до такої естетики цей текст навряд чи принесе задоволення.
Оду формалістичним досягненням Вітольда Ґомбровича можна перервати хіба що з приводу фіналу книжки. Впевнений, багато кому (і мені зокрема) він видасться дещо «змазаним». Чи, точніше, в ньому відбувається занадто різкий спад напруги. Так, ніби в улюбленому модерністами всіх країн трамваї раптом закінчився струм, і вагон тихо спинився та заснув Бог знає де. Що ж, Ґомбрович у багатьох творах демонструє непрості стосунки з останніми сторінками. І цей факт не зіпсує загального задоволення від книжки.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно