0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника: роман про кохання та людожерів
Random
Микола Петращук, Читомо
 
Ярослав Мельник. Маша, або Постфашизм. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 228 с.
 
Зростання інтересу до антиутопій на українському книжковому ринку стало помітно віддавна. Протягом останнього часу різними видавництвами були опубліковані романи як класиків цього жанру («1984» Орвелла, «Який чудесний світ новий» Гакслі, «Ми» Замятіна), так і сучасних (що приємно – українських також) авторів: «Червона зона» Артема Чапая, «Кагарлик» Олега Шинкаренка, «Акваріум» Олексія Чупи. Додатковим аргументом на користь такого зацікавлення стала публікація роману «Маша, або Постфашизм» сучасного українсько-литовського письменника Ярослава Мельника.
 
Написавши роман українською, автор переклав його на литовську. Цей переклад був опублікований видавництвом «Alma littera» в 2013 році, а «Маша, або Постфашизм» була помічена литовськими читачами і літературними критиками. Минулого року українську версію тексту опублікувало «Видавництво Старого Лева». Роман потрапив спочатку до довгого, а відтак і до короткого списку літературної премії «Книга року ВВС-2016».
 
Дія роману Мельника відбувається у далекому майбутньому. Добігає свого кінця ХХХІХ століття нашої ери, і навколо панує ідеологія, що називається неогуманізм. Люди майбутнього, які мешкають в третій зоні четвертого сектора Євразійського штату Рейха, мирно: немає не тільки війн, але й злочинності. Технологічний розвиток відсунувся на другий план – люди просто живуть у власну насолоду, використовуючи для допомоги собі худобу. В першу чергу, сторів – істот, виведених спеціально для задоволення людських потреб.
 
А головним героєм роману є Діма. Він звичайний мешканець того світу, має дружину Ельзу та майже дорослого сина Альберта. Попри те, що в майбутньому, описаному автором, можна дозволити собі не працювати, а «просто спати і їсти», герой хоче набути соціального статусу і ваги. Саме тому Діма працює журналістом в газеті «Голос Рейха» та двічі на тиждень готує репортажі. Сім’я Діми володіє власною фермою, на якій тримає сторів, а сам головний герой добре знається на їх утриманні: водить сторів на запліднення, але також і допомагає сусідам їх різати, розділяти туші та заготовляти м’ясо.
 
Тут уже кілька разів було згадано про сторів. Та тим, хто не читав роман Мельника, звичайно, не зрозуміло, що це за свійська тварина така. Письменник створив майбутнє, в якому – в результаті морального занепаду людини кінця ХХІ століття – до влади вдалося прийти фашистам. Саме їхніми зусиллями і виник цей вид тварин – стори. «Боляче це чути, але стори були створені фашистами в результаті вдалого експерименту. «Нижча раса» все-таки виникла, нехай частково і десь силоміць, шляхом створення її «під ідею». Сьогодні жоден стор не висловить жодної думки. І не придумає жодної рими. Але серед тих перших сторів, яких зігнали в концтабори, було ще багато людей. Це жахливо, але це так. До кінця життя внаслідок довгих десятиліть існування в скотячих умовах (бо фашисти «наперед» вважали їх не людьми, тваринами), багато людей стали і справді схожими на тварин. Тому що бути людиною – це означає жити людським життям, людськими почуттями та думками з дня в день, із року в рік. Що ж до їхнього потомства, народженого в таборах, то воно вже практично нічим не відрізнялося від сторів». Отже, ми маємо суспільство, яке не лише використовує сторів як сільськогосподарську худобу, але й вживає їх як їжу.
 
Що важливо: такий стан справ зовсім не шокує абсолютну більшість представників цивілізованого суспільства майбутнього. В цьому й немає нічого дивного, адже, згідно їх переконань, «людиноподібна тварина – це ще не людина. Визначення «людина» найменше базується на тілесній підставі. Людина – це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота, котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина – це те, що має статус людини. У доісторичні часи панували інші поняття, згідно з якими «людину» визначали не за внутрішніми якостями, а винятково за тілесними ознаками. Яка наївність! Вважати істот, які нічого, крім сараю не бачили, не вміють зв’язати докупи слів, «людьми». Звичайно, переважна більшість громадян Рейха погоджуються з цим, інакше прийдеться усвідомити, що вони не лише належать до жорстокої цивілізації садистів, але й самі є канібалами. Опозицію їм складають тільки представники Партії консервативних гуманістів (ПКГ), які не просто переймаються долею сторів, але й прагнуть довести: стори – такі ж люди, як і решта.
 
 
Головний герой, як і решта населення, на початку роману сприймає сторів як худобу. Та поступово Діма починає дивитися на них під іншим кутом. Цій трансформації поглядів посприяла молода самка стора на ім’я Маша, в яку головний герой поступово, але міцно закохується. Він не відразу усвідомлює власні переживання, не розуміє себе. Та пізніше саме почуття беруть гору і він полишає сім’ю, аби втікти з Машею в гірський табір ПКГ. В дорозі їм доведеться виживати посеред дикої природи, до того ж, постійно наштовхуючись на сторів-утікачів.
 
Оповідачем у романі є Діма, який докладно описує побачене, пережите та відчуте. Відповідно, читачеві зрозуміла не тільки сюжетна лінія – йому також нескладно спостерігати еволюцію поглядів і бажань головного героя, розуміючи його сумніви та переживання. Проте внутрішній світ інших героїв – тієї ж Маші — розкритий не так добре. Як правило, Мельник дозволяє їм проявити його вербально або ж вчинком чи дією. Наприклад, важко зрозуміти, що саме відчуває Маша до головного героя. Але після того, як вона допомагає Дімі вибратися з полону сторів-утікачів, читач переконується: дівчина щиро симпатизує цьому чоловіку.
 
Розібратися, що ж насправді відбувається в романі, зрозуміти історію суспільства майбутнього та тенденції, що в ньому переважають, покликані розділи, в яких поміщені репортажі з часописів майбутнього – як от газети «Голос Рейха» чи журналу «Проблеми людини»
Щоправда, в книжці є велика кількість жорстоких (з погляду сучасної людини) сцен: вочевидь, важко читати, в яких умовах живуть стори, як їх убивають, а туші обробляють на м’ясокомбінатах та виготовляють із них ковбаси. Читач, який перейметься ними, матиме всі передумови, аби переглянути й власне ставлення до свійських тварин і вживання у їжу м’яса.
 
Окрім того, роману притаманна мультижанровість. Бо, з одного боку, його цілком можна класифікувати як фантастичну антиутопію – на кшталт тих, про які згадувалося на початку. З іншого ж, в авторському слові Мельник стверджує: «Це роман про кохання. Однак фоном для кохання є жорстока епоха, в яку довелося жити героям». І з ним складно не погодитись. А комусь може здатися, що це взагалі пригодницький трилер, а можливо, і філософський роман, що провокує читача замислитись над тим, хто ж насправді ховається за визначенням «людина».
 
До речі, цінність письменника-фантаста часто проявляється саме у тому, наскільки йому вдається продумати, передбачити світ майбутнього. Коли Мельник ще працював над «Машею, або Постфашизмом», здавалося, що ймовірність з’яви на політичній арені світу чогось схожого на фашизм геть не загрожує людству, яке добре вивчило уроки кривавого ХХ століття. Та події останніх років – а серед них і агресія Владіміра Путіна, і перемога на виборах Дональда Трампа – вимагають визнати, що й сьогодні можливі неочікувані, і, на жаль, прикрі несподіванки. Ніхто не знає, які наслідки вони матимуть у майбутньому.
 
Було б добре, щоб передбачення Мельника не справдилися.
 
Читати:
 
шанувальникам Замятіна та Орвелла;
схильним до рефлексій;
читачам, які вірять, що кохання позитивно впливає на людину.
 
Не читати:
 
лякливим, боязливим та гидливим;
схильним до депресій;
вегетаріанцям;
вагітним жінкам;
до 16 років.