Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Коли зачинаються абрикоси і війни
Random

Світлана Богдан, ЛітАкцент 

Поетична збірка Катерини Калитко «Катівня. Виноградник. Дім» – книжка важка, хоча й невелика у своєму фізичному вимірі акуратного ошатно оформленого видання. А проте важка – аж до фізичних відчуттів, до враження якогось тягаря, що облягає голову під час читання. Важка – починаючи від назви («катівня» на першому місці відразу ж створює відповідну понуру ауру).

Важкість проникає тут на всі рівні. На рівні формальному – це певна ускладненість, кострубатість віршового розміру: нерівноскладові рядки, тонічні або вільні вірші, приблизні, неточні рими («відмикає – каменів», «нарікшись – ріки» тощо). Так, наче авторці вкрай складно говорити, підбирати слова, наче їй перехоплює дихання, та вона таки говорить і таки ті слова підбирає, якось допасовує одне до одного, хоча вони геть не бажають допасовуватися гармонійно і складаються нерівно, неплавко, колючись гострими кутами… Читачеві, може, часом і хотілося б перепочити на якійсь гладенькій силабо-тоніці, але такої нагоди немає: його постійно тримають у напрузі, у лабетах настовбурчених слів, від яких інколи хочеться втекти, щоб полегшено відітхнути – але щось таки тримає, змушує дочитати до кінця, і раптом надходить усвідомлення, що саме так і тільки так можливо говорити у сучасних реаліях… Це – максимально чесний спосіб говоріння про незатишний і недоладний світ, у який усім нам випало потрапити.

Важко читати й на рівні семантичному. Бо часом доводиться продиратися крізь накопичення культурологічних алюзій, розгадувати історико-літературні ребуси: не кожен читач зможе без допомоги Гугла зрозуміти, хто такі Амарґо, Талієсин чи Севда, що означає «номад» чи що таке «глосолалія». Це поезія раціонального, інтелектуального штибу: вона вимагає підготовки, осмислення, свідомого вибору, таку поезію слід наважитися читати – бо ж не буде нести в несвідомі виміри ірраціональних емоційних станів, а навпаки, змусить разом із нею працювати, допасовувати смисли, складати їх докупи, шукати розгадки для загадок: наприклад, що це за така «ангел – дівчинка-інвалід – / вже здолала двадцятку, не вмерла ще й не вмирає»? (Зізнаюся, я лише з другого прочитання втямила, що «іграшкова держава» – це ж власне Україна з її 20 роками незалежності). До речі, несподіваний спосіб вплітання в поезію громадянських мотивів: без істеричних нарікань на долю, без пафосу гнівних інвектив – просто тверезо-суворий образ: «Гімн зачувши на радіо, каліки встають квапливо, / тулить руку до серця, хто має одне і друге. / І жебрацькі картонки їхні, ампутації, крововиливи / забуття з’їдає, як пучки – концентрований луг». Якщо говорити про громадянське в сучасній поезії, то, мабуть, саме в такий спосіб – через образи, які створюють відчуття реального фізичного болю і так зачіпають, не залишають байдужим.

Якщо згадаємо формулу про поезію як світ крізь позитивне «я», то в збірці Катерини Калитко світ постає в трьох своїх іпостасях, розгалужується на три основні топоси, виведені в назву книжки.

Насамперед світ – це катівня, оскільки руйнує і нищить людські тіла («Та як міняється запах людський уже на сходах катівень… Тіло, руйнуючись, зійде соком і тремолом…»). Тож життя в світі – це спроба провадити діалог із власним катом (як у поезії «Amargo»), який ніколи тебе не відпустить, а лише скаже: «Ходи зі своїм гіркавим серцем сюди, я дістану його і з’їм. / І ти смиренно підходиш і відказуєш: їж». Окрім катівні, фігурує також локус тюрми (поезія «Силуети з освітлених вікон» – опис побуту тюремника) та каторги («Він тоді зауважує: співкаторжани старіють, / щонайперше втрачають форму і пружність роти, / хіть облазить із них, як чорна шкурка з горіхів»).

У катівні, призначення якої – незмінно вказувати на минущість і тлінність людського тіла, проливають багато крові. Кров як знак людських страждань нагадує про себе вже з першого вірша («…безіменний дудар-невидимець з Гамельна / вип’є кров сопілкою, подарує плитку гематогену»), формує пронизливі образи («Ось мчить зі звісткою і спалахує на горі / шипшина – вершник із кров’ю на острогах», «Кров прокрадається поміж стулок ранкової злої тиші / на простирадла хрусткі»).

Катівня – це також війна. Війни в збірці багато, вона повсякчас прозирає то в окремих лексемах-алюзіях (таких як «війна», «полки», «позивний», «кулі»), то в образах-натяках («військо музики», «кожен собі фортеця», «доба ножів»), а то їй та її реаліям присвячено цілі поезії (як-от тексти «Він пише» – викладений у строфах лист мамі з війни або «Шосте квітня» – про досвід чоловіка, який пройшов війну). Складно не думати про війну на Сході України, читаючи такі рядки. Поезія ж «Children’s crusade» виразно викликає в пам’яті картини минулорічних лютневих подій на Майдані в Києві:

Але от: серед ночі, зачувши близьку біду,

однією лавою леви й дерева йдуть,

а за ними діти, зграйками, насторожені,

дерев’яні щити несуть, і тріщина в кожнім.

Обережно несуть їх там, де від крові слизько,

бо щити, можливо, згодяться ще на колиски,

на легкі плоти, на ноші, коли вже раптом.

Але жодне, звісно, не хотіло вмирати,

і вони затулялися ангелами та хрестами…

Не втрималася, щоб не поцікавитися особисто в авторки про час написання поезій збірки – надто вже вони співзвучні останнім суспільним подіям… І була вражена та здивована тим, що, як і у випадку з останніми збірками Ірини Шувалової, більшість поезій про війну було написано значно раніше, до її початку в Україні… Тож по суті вони – передчуття війни, вловлювання її на якихось тонких рівнях існування, що доступні поетам ще до того, як матеріалізуються у реальні події… Тому особливо моторошно читати про те, що «завтра річка твоя закипить і стане кривава», «скоро вже скоро замеле кривавий млин» або ось такі рядки:

Тонка фольга, пора, коли зачинаються абрикоси

одночасно з війнами і немовлятами, у тій самій ложці повітря…

А пухнасте дводільне тільце війни бубнявіє в серці цвіту,

що його ми холодної ночі не впустили додому грітися.

Поети, отже, часом дають точніші прогнози, ніж політичні аналітики й журналісти, та прислухатися до перших не заведено…

Катівня – це також смерть, не раз оприявнена через міфологічний зв’язок із образом човна («…і здаються дітям човнами мертвецькі ступні»). Врешті, це якась генетична пам’ять про голод («Ти носиш в собі чужий велетенський спогад про голод…»).

Однак катівні як топосу помирання, знищення, руйнування, болю і страждань протистоїть топос виноградника, що має виразно християнські корені: в християнстві виноград є символом Христа й причастя, тобто – зв’язку людини з Богом, символом порятунку і відродження (згадаймо Свідзінського: «Я виноград відновлення у ніч несу»).

У християнському вимірі виноград є знаком відродження з матеріального смертного світу до життя вічного через вихід на духовний рівень, установлення зв’язку з божественним началом. У поезіях Катерини Калитко образ винограду часом фігурує у позірно звичайних побутових картинах: «Господар виноградника. Руки, червоні від соку, / темногрона стиглі і груди жіночі малі / торкають однаково вправно…». Однак навіть саме неодноразове називання, вплітання цього образу в тканину текстів виразно відсилає до християнських конотацій (принаймні читача, обізнаного в царині символіки): «Зрощуй новий виноград, підпалюй лози віджилі…». Ми знайдемо пряму вказівку на згадану раніше глибинну семантику хіба раз: «Дім – це звідки болить, це там, де пнеться лоза / виноградна, істинна поміж ребер Ісуса, / де в пітьмі бароковій лягають грона в точило…». Та у поезії Калитко відродження, відновлення, переростання є вкрай болючим процесом: «Мусять мучитись лози, зростати на кам’яній / кручі й солі, щоб смак увійшов і сенс / у вино їхнє, що будуть пити в світі наступнім. / Виноград із болю темніє…».

Виноград, отже, росте з болем, так само, як пов’язаний із болем і важкістю інший християнський концепт – любові. Любов у Катерини Калитко геть позбавлена романтично-гармонійного ореолу, вона – «двосічна, вбивча», вона – «наче камінь, який розчинив і випив / за вечерею», «любов – удар», «смертельна любов». І ще: «Кожна любов безкрая… непомітно вбиває…». Чому ж любов тут смертоносна, непоєднувана з життям? Чи не тому, що в своїй істинній досконалості вона настільки несумісна з цим недосконалим матеріальним світом, аж – вириває, виносить за його межі? І чи не тому, що такий погляд на любов максимально чесний: адже по суті своїй любов, що передбачає подолання власного его заради іншого, є завданням важким, болючим і часом для людини ледь не самознищувальним, аж до втрати здатності говорити:

Ключем закривавленим

потай

відмикаєш двері своєї любові,

а як вийдеш за них і побачиш, що там –

ти відкусиш собі язик.

Християнських, біблійних алюзій та образів у збірці чимало: це й злива із жаб, і віслючок та смоковниця, діра в долоні, «Богородиця древа сухого» й апостоли, що ведуть «повний траулер риби». А ще – кілька поезій, присвячених Марії («Дівиця Марія – провінціалка…», «Портрет із дитиною», «Дві Марії») – напевно, найсвітліші та найліричніші тексти книжки… Чи релігійна ця поезія? Для мене – так, і не лише через вказану образність, а насамперед тому, що раз по раз намагається говорити про Бога. Шлях Катерини Калитко у цьому аспекті імпонує граційністю, ненав’язливістю, делікатністю такого говоріння. Власне слово «Бог» ужито в збірці лічені рази і в щоразу дуже вдало естетично оформлених образних конструкціях («…де полює Бог, / де сколупує нігтем обличчя з пустих людей…»; «Між ним та Богом – стежка зеленої аличі…»; «І зрізаний ніготь з мізинця Божого – місяць / над синім дахом»; «Бог мені гасить людей, як вогні посадкові…»; «…і приходить Бог, і виводить назустріч тобі – / твого, і чухає спину китові осінньому синьому»). Та часом це слово навіть не названо, воно ховається за авторськими описовими конструкціями («і раптом хтось починає вірити з висоти»), що витворюють навіть цілу космологічну концепцію:

Світ стоїть на хлопчиськах, скільки б їм не було…

Світ ніякий не круглий, це добре видно згори:

раби гостроплечі, юні та срібні, несуть його, як паланкін,

із якого хтось поцвьохує канчуком…

Також світ – «цирковий фургончик у Господніх садах», що «їде перевальцем» і в якому лунає «слава богам розлитого молока, / слава також богам кольорових прищепок, / затишку, тіням з чарівного ліхтаря, / зливі, що проти свята в осліплі вікна періщить». Так ми виходимо на третій топос, винесений у назву збірки, – топос дому. Дім традиційно асоціюється із затишком, спокоєм, захищеністю – та чи так у Катерини Калитко? Як ми переконалися, вона руйнує усталені семантичні блоки. Тож і тут: у домі замість заспокоєння опосідає внутрішня пустка:

Тут роздягнешся, ляжеш у лігвище спільнодиханне.

І нічого стається з тобою, і так стається,

наче вітер видряпує попіл надвір із серця,

намітає бархани.

І хоча «домівка усе ще можлива там, де сушать надворі білизну, / де ліжко потому повне вітру й аличевого цвіту», та все-таки «“дім” цей – майже як “дим”», він такий же плинний і ненадійний, бо ж «збудований світ нетривко». Те, що становить осердя дому – сім’я, сімейні стосунки, – руйнується («як харчі в супермаркеті, тихо гниють взаємини»), сімейні цінності зводяться до побутово-вжиткового рівня (як у поезії «Севда», де з платівки, під яку було зачато героя, зробили вазон: «Із музики, що звучала у вечір його зачаття, / у тітки Зейни на підвіконні росте мандарин»). Тому останній текст збірки й оповідає про втечу з дому, де палять полин: «Вночі дирижаблі яблунь порвуть зашкарублі линви…». Куди ж відбувається втеча? Можливо, у рай – як локус не географічного, а свідомісного виміру, адже в нього потрапляють не шляхом переміщень у просторі, а – через очищення власного розуму від зайвих нашарувань, «вичищаючи мозок від запитань, як сад від сухостою», що веде до досить простих речей, якими насправді заповнений рай:

Там дощ

у сад прокрадається тихо.

Я впізнаю навпомацки сонне твоє тепло.

І, власне, цього достатньо.

Ти куриш в пітьмі, ти дихаєш.

На вогник твоєї цигарки злітаються НЛО.

Отже, у призмі поезії Катерини Калитко світ – це катівня, що нищить наші тіла; світ – це виноградник, який дає шанс через біль і муки відродитися до вищого рівня життя; врешті, світ – це дім, нетривкий і ненадійний, тимчасовий притулок нашого тут-перебування. Така поезія незатишна, але – чесна, важка, але – лишає враження світла, болюча – але вказує на значущість болю для зростання. Пройти її від початку до кінця – нелегко, як пройти саме життя, та хто пройде – неминуче знатиме, що обрав саме той тернистий шлях, який несподівано вивів його до зірок…

 

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage