Книжка, що поміщається на тумбочку біля ліжка
20.05.2016
І знову учні «БеркоШко» діляться з БараБукою своїми враженнями про прочитане. На черзі – «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш.
Марія Хіміч:
Книжка про Марту з вулиці Святого Миколая – найкраща з моїх книжок, зараз розповім чому. Спочатку я подивилася на цю книжку й подумала, що вона не така вже й цікава. Я навіть не хотіла її читати. Потім я все ж таки наважилася розгорнути її й прочитати одну сторіночку. І тут почалося!
У мене був час тільки після школи ввечері, але я читала з дев’ятої години до дванадцятої, а то й до часу ночі! А потім ще зранку з пів на шосту до восьмої. Мене ця книжка захопила своїм поривом переживань. Хоч там не було фантастики, як у Гаррі Поттера або як у Матильди, ця книжка була краща за фантастику.
Я, як і Марта, хочу стати художницею, і моя мама теж народить братика. І це ще більше затягнуло мене в книжку.
У книжці мало малюнків, спочатку вони мені взагалі не подобалися й здавалися химерними. А потім сподобалися. Дуже несподівано! Так само з малюнками мого тата: спочатку вони химерні, а потім стають гарними. Смаки в людей часто змінюються.
Але водночас книжка сумна. Мені було дуже шкода Марти, але це просто сумні періоди. У мене теж такі були. У мені багато чого схожого на те, що траплялося в Марти.
Коли я занурювалася в книжку, то не чула, що кажуть люди навколо мене. У мене перед очима з’являвся фільм про Марту, я була в її тілі. Мені хотілося плакати, коли вона хотіла плакати, мені було смішно, коли їй було смішно, я була нею!
Ще в Марти був учитель малювання Пан Карло, у мене також є вчитель – мій тато, я, як і Марта, не соромлюся перед учителем, і мій тато, як Пан Карло, мудрий і завжди відповідає на мої запитання.
Якщо коротко сказати, яка ця книжка, то скажу, що вона найкраща з усіх, що я знаю!
Варвара Ковтун:
Мені дуже сподобалася ця книжка. Написана вона цікаво, і, думаю, однаково впливає на читачів. Маша спочатку її не хотіла читати, я теж. І малюнки мені теж здавалися химерними, і в Марту я теж вживалася.
Іноді, коли я читаю книжку, я машинально перекладаю її на російську, а тут – не хотіла нічого робити, просто читала, і все.
Марта чимось схожа на мене, я теж емоційна, і у мене теж своєрідне почуття гумору, я можу кисло всміхнутися на жарт і реготати, коли моя собака чхнула. І ось іноді мене теж якісь люди дратують, а потім – нічого.
Мені жаль пана Карла й Марію. У них двох спільне горе, але Марії без її старого чоловіка було добре, а панові Карлу без дружини погано.
Поліна чимось схожа на мою прабабусю. Її теж звуть Поліна, і в неї теж проблеми з ногами. І коли я побачила на картинці, як Поліну з інвалідним кріслом підіймають янголи, я злякалася – невже вона померла? Але нічого, обійшося.
Ну, не буду описувати всю повість, бо тоді іншим буде нецікаво.
Ця книжка мене вразила найбільше, а інші – так, забавка.
PS: На останній сторінці залишилася пляма від гранату, який я їла під час читання.
Клим Остапенко:
Ця книжка не така цікава, як мені здалося на перший погляд. Там не зрозуміло, хто з них – хто, у кого з ногами щось, а хто любить малювати!
Там усе повторюється, коли вона не хоче другу дитину в сім’ї. Вона це повторює, і здається, автор не знав, що писати.
В цій книзі добре написано про життя, але якщо б там були малюнки, було би краще. Книжка, а точніше її габарити, – нормальні для переноски. Але цей сюжет не для мене, нуууднооо!!!
Юлія Гуз:
Ця книжка мені сподобалася, навіть дуже. Щоправда, вона трохи сумна. Але закінчується добре, і це мені подобається, бо коли книжка закінчується погано, перечитувати її неприємно. Мені сподобалося, що Марта, як і я, пише лівою рукою. Ще мені сподобалося, що Марта дуже гарно малює, як моя подружка. І я теж люблю гранат, як і Марта. Іноді я теж ніяк не можу написати твір або історію, бо, як мені здається, нам із Мартою не вистачає натхнення.
Мені не дуже сподобалися малюнки, бо вони химерні. Ми з Мартою трохи схожі, і мені хочеться, щоб авторка написала продовження. Дуже раджу прочитати цю книжку.
Іванна Кравцова:
Мене ця книжка надихнула на малювання, хоча я не хотіла ніколи – і не хочу бути художницею. Тепер, коли я сумна, то малюю, коли весела – також, коли здивована, коли ображена – також малюю. Просто в різних ситуаціях – різне. Наприклад, коли я була голодною, намалювала дівчинку, яка визирає з-за столу. На столі лежать яблуко, вівсяне печиво й цукерка, що називається «Лаєн» :)
Мені сподобалися малюнки. Через те, що вони зі спіральками й чорно-білі. Деякі жінки на малюнках схожі на фараонів. Наприклад, у розділі «Травень. День народження Поліни», там знизу, у правому кутку сторінки, жінка п’є чай чи каву.
Мені сподобалося, що малюнки є тільки на обкладинці й на першій сторінці розділу, і вони розповідають нам про те, що буде у цьому розділі. І формат мені цей приємний, не тільки тому, що він маленький, а й тому, що він поміщається на тумбочку біля мого ліжка. Не всі книжки туди вміщаються. Але й не думайте, що тумбочка в мене розміром із книжку, ні! Просто там стоїть скриня, а зі скринею залишається місце якраз на цю книжку :)
Мені було трошки дивно, що Марта не хотіла братика. Найцікавіші моменти мені були, коли у Марти народився братик та історія про скакання на одній нозі. Коли я читала цю книжку, то відчувала те ж, що й Марта! Книжки творять чудеса! Я лише не відчувала те, що відчувала вона з братиком у маминому животі. Мені було шкода Поліни, тоді, коли було шкода Марти. І так далі.
Тамара Школьна:
«Марта з вулиці Святого Миколая», мабуть, найцікавіша книжка, яку я читала (не враховуючи «Гаррі Потера»). Давайте, я розповім усе по черзі…
Коли мені до рук потрапила ця книжка, я дуже довго тягнула з її читанням. Тобто, я казала собі: «Ой, Томо, не треба зараз починати читати, – краще піди он, пограйся зі всіма, а почитаєш завтра!» І так майже щодня. Мабуть, це через те, що ілюстрації на обкладинці не дуже яскраві – сірий, білий, чорний… Але червоні гранати добре виділяються поміж тьмяних кольорів.
Урешті-решт я розгорнула першу сторінку… Спочатку було не дуже цікаво, потім уже цікавіше… Через хвилин п’ять я читала з такими очима, ніби вони – це величезні повітряні кулі, так я захопилася. Через півгодини я просто не могла відірватися!
Мені здалося, що Марта завжди сумує, вона розповідає якось дуже сумно… Вона ніби протилежність Капітоліні, яка дуже життєрадісна.
Книжка мені здалася сумною, особливо мене зворушила історія пана Карла, про те, як померли його дружина й син. Коли я її читала, в мене котилися сльози, попри те, що очі були схожі на повітряні кулі ;-)
В мене таке відчуття, що Капітоліна (чиє ім’я до кінця книжки я читала як «Капіліна») дуже схожа на мене. І свистіти я вмію, і радіти люблю, плавати я вмію, але погано.
Наприкінці мені було нудно, романтика й усе таке інше трохи присипляє… Особливо мене образило, що Марта була впевнена в тому, що нарди придумав саме чоловік, а не жінка, і що жінки ніяких настільних ігор не придумували… :)
Книжка дуже підійшла до нашої розмови на теревенях (теревені – це урок у школі, на якому ми розмовляємо на якусь тему). Ми говорили, що до людей, які не такі, як інші, треба ставитися, як до звичайних: не треба від них відсахуватися, і жаліти теж не слід. Я наводжу приклад Поліни. Вона в інвалідному кріслі, але в неї багато друзів: пан Карло, Марта, Марія, Капітоліна, Кекс. І вона не жаліється й не плаче, а навіть найвеселіша за всіх. Лише один-єдиний раз вона сперечалася з Капітоліною.
Прикольно, що «Марта» написана в теперішньому часі. Я вважаю, що так писати складно, але у Дзвінки Матіяш вийшло! Майже – бо там була одна помилка з теперішнім часом. Також круто, що розділи такі великі, – це показує, що авторка змогла придумати назву для великого шматка тексту.
В цілому книжка ЧУДОВА!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно