Марія Литвин, Казкарка

Це психологічна повість про рік із життя 13-річної дівчинки Марти, за який вона встигає добряче подорослішати, себто: навчитися приймати себе такою як є і приймати інших як друзів. Часом дівчинці доводиться непросто, але вона успішно долає власні ревнощі й неприйняття, що супроводжують появу кожної нової людини в її колі, і це коло друзів упродовж усієї повісті розширюється, приносячи нові й нові відкриття.

Повість написана легко (у стилі навіть часом відлунюють власні підліткові щоденники), на дуже впізнаваному матеріалі. Згадуєш свій дівчачий світ у 12-13 років, подругу дитинства, її листи із санаторія «Кришталеве джерело», які зберігаєш досі… У повісті, щоправда, листи замінили есемески. Або мейли подруги з Грузії – але й тут упізнаєш власну, вже далеко пізнішу, подорож у Грузію, де були навіть оті недосяжні гранати на дереві, які зображені на обкладинці книжки «Марта з вулиці Святого Миколая».

Є в повісті й те, чого мені найбільше бракувало в шкільному дитинстві – щирих і міцних зв’язків із дорослими, отого мудрого й чулого Старшого Друга, яких у Марти вистачає. В її світі щира дружба можлива між сусідкою Поліною, що пересувається на візочку, художником Карлом, який зносить її щоранку на прогулянку, бо під’їзди не пристосовані до інвалідних візків, та школярами, які приходять до них щодня додому й діляться власними, здавалося б, такими недосяжними, світами – слухають Баха та «Океан Ельзи» чи мелодії з фільму «Хористи». А вдома ще ж є мама й тато, яких теж можна вважати найкращими друзями.

Я думала: чому ця ідеальність мене не дратує? І дійшла висновку: бо тут усе правильно. Не в сенсі моралізаторськи прилизано, а так, знаєте, життєдайно правильно. У цьому світі хочеться жити. І я б у ті свої 13 років дуже хотіла б почитати історію саме про таку щасливу дружбу, в якій гріються серця й долаються власні обмеження.

Цю книжку хочеться дарувати, радити. Мені, наприклад, хочеться порадити читати її в школі. Адже це такий чудовий привід поговорити про найважливіші речі.

Про дружбу, наприклад:

Як вона виникає, розвивається й міцнішає, і як відрізнити справжню дружбу від простого психологічного комфорту з людиною, яка тебе хвалить?

Що насправді може означати твоє неприйняття іншої людини?

Як прийняти «іншого»?

Або (хоча, зрештою, це ж фактично те саме) про самопізнання:

Як звільнитися від тягаря чужих очікувань про тебе і навчитися говорити «ні» без почуття провини?

Чому по-справжньому вільній людині брехня не потрібна?

Як відкриватися назустріч змінам?

Чи про творчість. Ця тема в повісті прописана дуже яскраво, адже Марта – художниця. Навіть не повернеться язик сказати «майбутня», попри її юний вік. Дівчинці пощастило на вчителя, який часом уміє мотивувати долати власну нехіть до роботи, а часом – і з розумінням поставитися до творчої кризи. Адже творча криза, як і будь-яка криза – це лише «пауза перед чимось серйозним». Як добре почитати це в 13 років!