«Хто проти суперкрутих»: білі ворони завдають удару у відповідь
08.07.2016
Міра Київська, Букмоль
Перше кохання, дружба, популярність, цькування (bullying) у школі та в соціальних мережах — безсумнівно, книжка «Хто проти суперкрутих» (Kampen mot superbitchene, 2014) А. Аудгільд Сульберґ, що нещодавно з’явилася у «Видавництві Старого Лева» в українському перекладі Наталі Іваничук, торкається важливих та актуальних для підлітків тем.
Головна героїня повісті — дванадцятирічна Анне Беа, аутсайдерка з 7-А класу, яка от-от кине виклик трійці найкрасивіших , найпопулярніших та найкрутіших дівчат.
Родзинкою історії про повстання проти суперкрутих є особливість героїні, її альбінізм. Звісно, ідея зробити героїню-“білу ворону” альбіноскою звучить цікаво. По-перше, прозорішої метафори годі й шукати. По-друге, треба визнати, що у нашому божевільному й жорстокому світі альбінізм виглядає доволі нормально, що робить героїню потенційно близькою значно більшій кількості читачів, які так само, як і Анне Беа, вважають себе не найбільшими аутсайдерами (не-такими) у світі/школі — такими-собі хіпстерами-фріками. Але уся прикрість у тому, що про цю свою особливість дівчина — а оповідь ведеться саме від її особи — згадує чи не на кожній сторінці повісті. Це доволі швидко набридає й поступово породжує неприязнь (ну чому власний зовнішній вигляд — це майже усе, що хвилює Анне Беа?) і недовіру як до героїні, так і до усієї її історії.
Іноді я думаю, що бути альбіносом – не найгірша біда.Хай я потвора, але є люди, яким значно важче жити. От, скажімо, ДЦП-Селіні чи Печеному Біркові. Або хлопцеві, якого ми з Нільсом бачили одного разу – без рук і без ніг: він писав щось на дощечці коктейльною трубочкою, тримаючи її у роті.Я маю руки-ноги, чую, можу розмовляти й ходити. Я не товста, не карлик і не гігант, не маю жахітливих шрамів на півобличчя. У мене навіть груди почали рости. Не такі вже вони й пишні, але принаймні намітилися.
Загалом, історія, що лежить в основі книги А. Аудгільд Сульберґ, і справді має чимало спільного з багатьма голівудськими фільмами. Майже усі події відбуваються у школі з таким собі кастовим устроєм: круті, звичайні, аутсайдери, зовсім фріки (недоторкані?). Між кастами триває одвічна “холодна війна”, у битвах якої завжди виграють круті. Аж ось дівчина з касти аутсайдерів закохується у Маґнуса, крутого хлопця, який грає у популярному шкільному музичному гурті «Фьокк Йостін». І, здавалося б, нічого з цього не вийшло, але зовсім скоро у школі відбуватиметься конкурс талантів… Озброєна чарівним ангельським голосом та підтримкою інших талановитих аутсайдерів Анна Беа наважується узяти участь у конкурсі, закохати у себе Маґнуса та скинути з п’єдесталу саму Тею, найкрутішу дівчину з 7-А, яка тримає в страху більшість школярів та навіть кількох учителів. Навіщо? “Бо кожен хоче бути крутим” — приблизно таку відповідь на це запитання пропонує книжка, і це трохи засмучує, адже навіть у голівудських комедіях та мелодрамах про життя школярів подібні сюжети потроху відходять у забуття.
Велику роль у цій історії відіграє мотив подолання власних страхів та невпевненості у собі. Та, на жаль, той спосіб, у який власне відбувається самоствердження героїні не викликає захвату. Знайшовши “ахіллесову п’яту” своїх крутих ворогів маленька об’єднана армія аутсайдерів спокійнісінько насміхається над поганеньким співом Теї так само, як та кепкувала з їхньої зовнішності: око за око, зуб за зуб. Таким чином, замість того, щоби бодай трошечки зруйнувати сам поділ на крутих і не-крутих, авторка повісті лише змінює наповнення цих каст. Мовляв, тепер у моді не банальні красуні, а талановиті фріки. А що робити тим, у кого немає талантів, або ж тим, кого навіть Анна Беа вважає повними аутсайдерами?
– […] А глянь на своє тіло! Не признавайся мамі, що я тобі таке сказала, але за кілька років хлопці стоятимуть у черзі, сподіваючись здобути твоє серце. Ось побачиш! Тільки трохи почекай!Я зворушено закліпала очима.
Неприємне враження залишають по собі й інші персонажі повісті «Хто проти суперкрутих». Головним чином, через те, що зображені вони дещо примітивно й шаблонно. Добрий і слабохарактерний дивак Нільс, якого постійно “обзивають” гомо, аж занадно легковажна й недалека американка Бріттані, ідеальний хлопець Маґнус, тупі та зарозумілі Тея, Роня і Ширін — усі вони настільки пласкі, що зовсім не викликають інтересу. Хіба тільки подив та неймовірну тугу за іронією, якої у книзі з такою назвою, як на мене, не вистачає.
Попри усе сказане, я аж ніяк не заперечую того факту, що книжка, швидше за все, сподобається багатьом підліткам. Вона сучасна — тут і Джастін Бібер, і Ріана, і Фейсбук, смішна й читається легко та швидко. До того ж, із чарівною обкладинкою від Анастасії Стефурак видання виглядає максимально симпатично та привабливо для потенційних читачів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно