0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Фокусник поїхав, критика лишилася
Random
Хвиля ажіотажу, викликана виходом «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, потроху вщухає.
 
Очевидно, про цей роман іще говоритимуть – і через те, що більше, насправді, нема про що говорити, і через те, що не за горами час роздачі літ-премій. Але загальна картинка вже зрозуміла: роман певною мірою майже всім сподобався, абсолютна більшість тих, хто про нього написав, його хвалять, натомість ті, хто має претензії до книги, в своїх закидах виглядають непереконливими і невпевненими. Це геть не означає, що роман нема за що покритикувати, ні. Радше це вказує на проблеми – і то системні, болючі й невідступні – чогось такого, що ми за інерцією називаємо «літературною критикою». І ось про це слід поговорити. Бо про роман усе що міг, автор цих рядків своєю рецензією вже сказав: він, без сумніву, хороший, міцний і найкращий цьогоріч, хоча аж так можна й не локалізувати: «Фелікс Австрія» і в межах п’яти років може претендувати на першість.
 
Та чи всі правильно зрозуміли саме такі висновки й почули саме те, що було сказано? Чи взагалі «всі» (маються на увазі лише ті, хто сяк-так відслідковує літпроцес й іноді щось із цього приводу пише, а таких украй мало) здатні чути щось поза внутрішнім голосом і вміють налагоджувати слух не всередину, а на ззовні? Якщо вже руба: українська літературна критика – це млявий міжсобойчик і парад необов’язковості, а чи в неї таки є шанс вижити? Ось, як здається, гідне відповіді питання.
 
Одразу ж про найцікавіше: чи не основне, що закинули після статті «І один в полі воїн» – якесь безапеляційне і невмотивоване використання щодо «Фелікс Австрія» гучного словосполучення «великий роман» чи навіть «Великий Роман». Мовляв, це такий давній комплекс українського довкола-літературного середовища: чекати, думати і писати з оглядкою на Великий Роман, і в будь-якому хоч злегка пристойному прозовому тексті негайно розпізнавати цей благородний жанр (бо «великий роман» то, скажімо чесно, окремий жанр, який великою мірою детермінується авторським замислом-претензією).
 
Заперечити тут неможливо – комплекс цей на лице, він є і буйно квітне, пишуть під його тягарем чимало людей. Але одне невеличке зауваження: слово «великий» у контексті роману Андрухович у згаданій рецензії не було вжито жодного разу! «Хороший» було, «знаковий» було, навіть означення штибу «може, навіть першокласний» мало місце, але, погодьмося, це достоту різні речі. Великий роман у нас за останні 20 років був один, і це, як не важко здогадатися, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко: він виправдовує цю назву й авторською претензією-наміром, і фінальним результатом. Навіть значно тонше, філігранніше за нього спрацьовані «12 обручів» язик не повертається так назвати, не того формату текст Андрухович-старший кроїв.
 
Те, що вдумливий критик Андрій Дрозда, а за ним слідом і письменник Владислав Івченко, самі потрапляють у пастку порушеної ними проблеми, найкращий тут показник: комплекс Великого Роману є, і роздуми над природою певного тексту, як правило, оперують двома крайнощами – «масова література» (обов’язково негативні конотації) й «беззаперечний шедевр». Коли щось активно хвалять, то це «щось» обов’язково і майже автоматично вноситься до другої рубрики. Те, що знаковий першокласний роман – а саме підтвердженню цих визначень і була присвячена моя рецензія – може бути не шедевром і геть не великим, якось не допускається. Стереотипами інфіковані навіть ті, хто з ними бореться. Комплекс наявний і в самих «лікарях», спроба констатувати симптом сама ж на нього й перетворюється. Ну, не говорю я про велич «Фелікс Австрія», не називаю його великим, їй богу, а як не вірите – перевірте самі. Бо щиро переконаний, що літ-критиків за певні маркери-наліпки слід просто люструвати, а за отаке означення – «великий роман» - то й поготів.
 
Інший парадокс рецепції «Фелікс Австрія» стосувався характеру продемонстрованої нам художньої реальності: з одного боку, майже всі зрозуміли, що йдеться про міф, про те, якою імперія зазвичай постає в головах і різних політично-ностальгійних проектах, але з іншого – лунали претензії в політкоректності й порушенні принципу історичності. Те, що міф, осердя якого – толерантність, усетерпимість і ліберальність, не може містити в своєму дискурсі слова «жид» і похідних від нього, здається, є самозрозумілим, і це аж ніяк не стосується обережності й запопадливості письменниці. Вона працює з міфом, його мовою й говорить. До речі, ще кілька слів про мову. Як то кажуть, це було би дуже смішно, якби не було так сумно: низка претензій стосувалася й мови, якою говорять персонажі, що мешкають у Станіславові взірця 1900 року. Мовляв, чого це вони – якщо вже готують тогочасні страви і так щільно оточені тогочасними реаліями – не розмовляють і відповідною мовою?? Чому русинка-служниця веде внутрішні монологи ошатною причесаною українською – де ламаний польсько-український суржик, питається?
Софія Андрухович, насправді, заслужила компліменту і ще через одну обставину, про що раніше не було згадано: вона вкрай майстерно обійшла дражливе питання мови своїх героїв, бо ж якою мовою насправді говорять між собою всі ті персонажі ми не знаємо, про це ніде не йдеться, ми можемо лише здогадуватися й будувати гіпотези щодо цього. Очевидно, має місце якась lingua franca чи lingua imperium, якою однаково успішно спілкуються в цій міфічній імперії всі без винятку: євреї, поляки, русини, німці. Певно, це все ж польська (якщо вже йти до історії), з якої письменниця просто «перекладає». Красивий хід, що водночас знімає чимало технічних проблем. Натомість, певна кількість злегка обурених читачів-критиків чи то дійсно цього не розуміють, чи лише роблять вигляд, але претензію формулюють категорично: «невідповідність історичний достеменності». Про те, що навіть блискучий стиліст Валерій Шевчук, будучи при тямі, ніколи не дає своїм бароковим персонажам говорити їхньою справжньою мовою, тут не згадується. Не кажучи вже про те, що й Євангелія далеко не мовою головного героя писані. Бо ж відомо: хорошій художній оповіді надмірний історичний буквалізм лише шкодить.
 
Взагалі, об цей момент невідповідності тексту «історичній правді» українська критика вже не раз ламала свої й так нечисленні зуби. Що вдвічі прикріше. Якщо у випадку з «Музеєм покинутих секретів» історико-дослідницький напрям критики був більш ніж доречним, бо сама матерія минулого – «так усе було насправді» – там була героєм, то в інших випадках це виглядає, як мінімум, дивно. Замість того, аби аналізувати, скажімо, функціональну поетику чи базові поетикальні механізми, вводи в ширший контекст і препарувати саму художню фактуру, увага концентрується на певній (несвідомій чи й програмній) невідповідності історії й літератури, і вже на цьому ґрунті починає зрощуватися критика (яка чомусь у переважній більшості випадків виводиться зовсім не від процедури аналізу чи інтерпретації, а таки від дієслова «критикувати»).
 
Уже згадуваний Андрій Дрозда, приміром, саме так побудував свій, загалом пристойний, матеріал кількарічної давнини, що стосувався роману «Танґо смерті» Юрія Винничука: усвідомлюючи, що йдеться про міф міжвоєнного Львова, критик усе одно будує свій зубастий випад саме довкола кричущої невідповідності зображеної художньої дійсності історичним фактам. І хай навіть із погляду моралі в письменника там не все було добре, але зводити літературну критику до історичної розвідки і фіксації певної кількості «промахів» – та й ще коли мова йде про міф, хай навіть міф трагічної доби – якось не comme il faut. На те ж вона і літературна та критика, на те ж вона і про літературу як таку, а не виключно про її зв’язок із реальністю – марксистська, «матеріалістична» літературознавсто це лише одна з можливостей.
 
Саме це ми ще раз побачили і у випадку із «Фелікс Австрія»: якщо вже, митцю, ти влазиш у хащі історії й працюєш із відповідним матеріалом, то працюй як годиться і забудь про фантазію. Майже як оте дантівське «Хай полишить свої наді всякий, хто туди входить».
 
Ще кілька слів про критику і дієслово «критикувати». Очевидно, саме такий підхід до матеріалу, врешті, і може дати найбільші символічні дивіденди, бо завжди приємніше подивитись, як когось, умовно кажучи, обливають брудом і вказують йому на його місце, аніж коли хвалять і вивищують, тим самим виділяючи на тлі «сірої маси». Це настільки закорінено в нас, це настільки архаїчні речі, що говорити про них аж незручно. Тому і тут я з Андрієм не погоджусь: хвалять – особливо, коли заслужено – у нас якраз нечасто, права Оксана Щур, коли каже, що критики «не налаштовані платити більше». А от критикують, вважаючи, що займаються в цьому випадку літературною критикою, на кожному кроці. Хвалити текст – це наче розписуватись у своїй некомпетентності: мовляв, що ж це я за спеціаліст такий – навіть приводу добряче покритикувати-пропісочити не знайду? Ні, не бувати такому.
 
Хоча, звичайно, тут додається ще й місцева специфіка, особливий вітчизняний колорит: українське культурне поле надзвичайно маленьке, люди, що в ньому задіяні, переважно один одного знають. І переважно не з найкращого боку. Тут багато пліток і нещирих похвал, зате критики, за якою заздрість і жовч, буває аж занадто. Та це має і зворотній бік: хоч би що ти написав із найщиріших, сказати б, дослідницько-аналітичних міркувань, у цьому полі апріорі буде вважатися суб’єктивним: похвалив – кум і непрофесіонал, не похвалив – заздрісник і закомплексований цинік. Замкнене коло.
 
Хоча – чому? Якщо різноманітні «писання про книжки» хочуть таки збутися цієї наліпки і колись стати літературною критикою, то на все вище наведене має просто начхатися: і на можливість образити, і на можливість наразитися на звинувачення у кумівстві. І чи не байдуже, хто автор – жінка чи чоловік: ми ж не місцем в автобусі поступаємося, а намагаємось якомога професійніше з явищем розібратись, розтлумачити його для всіх, врешті, пустити в загальний обіг, паралельно формуючи-переглядаючи культурні смисли, чи ні? Тому подвійні стандарти тут не спрацьовують – хочеш критикувати, то вже критикуй. Займаєшся притомною літературною критикою, готуйся, що друзів в цьому оточенні в тебе точно стане менше і не любитимуть тебе дедалі активніше. Але й це зовсім не означає, що хвалити – то не наша справа.
 
Тому наостанок таки про літературну критику. Те, що роль її прикладна і породжена вона добою позитивізму, жодних сумнівів не викликає. Але те, що вона, її функції й завдання, не мають зводитись (а тим паче дорівнювати) ані до формату книжкової анотації, ані до ролі шкільної вчительки літератури, треба зрозуміти з усією очевидністю. Невже дійсно важливими і такими, на які літературна критика першочергово має відповісти, є питання штибу «що це за жанр?» і «для кого це написано?». Невже критика виповнює свою місію, коли все ж називає «Фелікс Австрія» масовою літературою (хай і без негативних конотацій, дякуємо і на тому) через її відверто кулінарний і «путівниково-туристичний» характер? Називає і помиляється, не помічаючи, що романи Італо Кальвіно можуть мати форму колоди карт Таро, а романи Павича – то й взагалі форму будь-чого – від словника до письмового столу – і при цьому не бути масовою літературою, хоч як ти їх крути? Невже легковірність є питомою ознакою літкритки і вона не в змозі побачити того, що роман може навіть називатися геть гастрономічно-кулінарно «Сьомга» чи, як у випадку з блискучим романом британця Лоуренса Норфолка, «Бенкет Джона Сатурналла», але жодного стосунку не мати ані до «хавчика», ані до бажання улестити широкий загал?
 
Чому, врешті, вона має бути банальною, нецікавою, неблискучою і сплутаною з літературознавством? Чому не береться до уваги те, що недарма ж у західному світі її, цю літкритику, так часто прирівнюють до специфічного різновиду літтворчості, апелюючи до «Народження трагедії» Ніцше чи «Своєї кімнати» Вулф, і ставлять у близьку залежність від теорії літератури (що не дорівнює нашому літературознавству аж ніяк): і те, і те не так дає готові відповіді, як ставить правильні й потрібні питання. Проблематизує. Бо віра в те, що є якийсь набір правильних відповідей-відмичок, часто лише неймовірно шкодить і здатна загубити найблискучіший критичний талант. Як це вже й бувало не раз – приклад Едварда Саїда тому зайве підтвердження: його енергія омани (особливо в «Культурі й імперіалізмі») настільки ж феєрична і карколомна, наскільки й деструктивна.
 
І тут маємо озвучити одну невтішну річ: у світі вже давно настав час «некласичних» моделей літературної критики, складних і для вжитку, і для рецепції. А ми в нас ще й із класичною не впоралися, до пуття на новому етапі її не реалізували, не кажучи вже про потребу шліфування й огранки. Натомість, її головний предмет – літературу – вже безповоротно маргіналізовано, вона втратила будь-який сакральний статус і перестала бути єдиною культурною трибуною. Література як така, як щось дане назавжди зрозуміле, зникла. Гуссерліанська «природня установка» – як надзвичайно влучно відмічає в своїй блискучій статті «Чому літкритика боїться термінів» Євгенія Важлян – вже не працює: сприймати, що все існує поза нами, само по собі, а тому і література теж є чимось дуже «природнім» і функціонує в межах власних іманентних механізмів, уже неможливо. Не в останню чергу тому, що «природня установка дуже допомагає будувати і жити, але дуже заважає мислити». Легше думати, що є низка питань, відповіді на які очевидні й перевірки не потребують. Легше, але гірше.
 
Так, ми маємо ще засвоїти класичну модель – з її імпліцитним «середнім» читачем, з її більш-менш твердою ціннісною шкалою, з її увагою до функціональної сторони тексту. Але вже змушені думати й про модель некласичну, коли має місце не переповідання і з’ясування «даностей» (жанр, закладений горизонт сподівань, приналежність до традиції), а рефлексія і постійне «збирання з нуля», збирання без відчуття твердої основи – що насправді є література – під ногами. В такій моделі запропонована критиком зовсім ненаукова метафора чи порівняння, вжите щодо тексту, може вивести на найнесподіваніші, а тому, врешті, плідніші висновки – нетривкі, проміжні, але свіжі й захопливі. А може й не вивести. І тоді, як варіант, можна буде поговорити про жанрові мутації.
 
В Україні, щоправда, у багатьох є враження, що «некласична» модель уже давно застосовується, мовляв, постмодерніська критика то ж вона і є. Та річ у тім, що, не засвоївши старого, бездарно завали і нове, тим паче, що й «новим», новою критикою це назвати ніяк неможливо: необов’язкові розмисли, писання про книжки, не більше. До того ж, нудотні й непрофесійні навіть у своїй авантюрності. Це наче ситуація з Пікассо й компанією: цінність отого кубістично-нетрадиційного «мазання» не в останню чергу в тім, що ті митці здобули чудову класичну освіту, були першокласними пейзажистами, але того їм виявилося замало. Вони відходили від традиції, але достеменно знали, від чого саме вони йдуть.
 
Нам, очевидно, ще слід довести до тями, закріпити і відточити класичну модель, але часу на «роздільне харчування» вже немає. Тут доведеться робити кілька речей одночасно – працювати на зовнішні ефекти, бо публіку ще треба зачепити, розбудовувати риторику впливу, розставляти – без цього ніяк – пріоритети і проговорювати базові цінності: щось про притомну композицію, вправну стилістику і влучну метафорику. Але й не забувати копати вглиб (чи то вгору), при тому не знаючи не лише правильного напряму, а й «єдино правильної» методологічної лопати не маючи. Вибудовувати межі в умовах невизначеності, що зовсім – і це принциповий і доконечний момент! – не може дорівнювати непрофесіоналізмові чи тотальному релятивізму. І вже точно не має права бути нецікавим.
 
Все виглядає саме так: надолужувати сьогоднішнє й прозрівати майбутнє, ще притомно не вивчивши вчорашнє, а той позавчорашнє. Перестрибувати, не втрачаючи на якості і темпі, тягнучи за собою «віджиле» і «старомодне». Постійно схрещувати Шевельова з Ямпольским (інваріант: Блума з Павлишиним, Зерова з Дельозом) поперемінно віддаючи перевагу то одному, то іншому.
 
Ситуація максимально невротизує, мало чого пропонуючи натомість. Легко послизнутися, важко втримати рівень, клас і лице. Але якщо включився, то вже все. Процес заворожує, потреба одночасно відповідати на десятки викликів, що їх ставить перед тобою сучасний гуманітарний простір, дратує, заганяє в розпач, віднімає сили, але тут же і наснажує, і п’янить, і розпалює азарт.
 
Бісова богоспасенна літературна критика.
 
Євген Стасіневич