Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

«Чоловіки, жінки і діти»: від справжнього не втекти
Random
Дар’я Кучеренко, Друг читача
 
Мусаковська Юлія. Чоловіки, жінки і діти. — Видавництво Старого Лева, 2015. — 128 с.
 
Такі вірші пишуться в силу людської потреби пізнання самого себе,
утвердження в своїх бажаннях і можливостях.
 
Маріанна Кіяновська
 
Найперше, що цікавить тих, хто гортає цю красиву й затишну, як дім, книжку, — чому назви розділів саме такі: «Глина», «Залізо» й «Вогонь»? Юлія Мусаковська каже, що це спроба реконструювати, відтворити те, від чого все пішло. Відчути свій зв’язок із началами, власну спроможність і повносправність — прородна потреба людини в часи хаосу, коли «розпадається зв’язок» усього з усім.  Маріанна Кіяновська у передмові пише: «…Субстанції? А може, «події»? Чи «доподії»? — бо м’яка глина, розплавлене залізо є не більше ніж матеріалом в руках творця».
 
Парадоксально, та чи не першим гукає до нас із пра-часів глибокий і темний страх, адже він давній, як світ. Проте саме він колись забезпечив нам виживання. Страх у одному з віршів книжки — один із найсильніших у жінок — за власну дитину: «дитина боїться, а що ти їй можеш дати // крім власного — більшого і темнішого — страху».
 
Водночас і чоловікам страшно — бути першим: «ступати вперше по голому, по живому». Хоча це те, без чого чоловік не може.
 
Тоді як сучасна культура пропонує незручні, болісні відчуття й емоції ігнорувати, в книжці «Чоловіки, жінки і діти» є, окрім страху, непевність, сумнів, розгубленість. Та вони проживаються в повній мірі для того, щоби потім можна було відчувати…
 
…ніжність («чи може ніжність бути руйнівною такою, // щоб висаджувати будинки в повітря, змітати із мап міста?»);
 
…любов («Стільки багато, що очі стають вогнями, // стільки любові, що захлинаєшся нею»);
 
…взаємозалежність і розуміння, що ми важить значно більше, ніж я: «ми з тобою — діти єдиного дому»; «А ми ходили колами й не знали, // що то насправді кола по воді»; «ми в цьому місті старому — тонкі, як промені».
 
При цьому Маріанна Кіяновська пише: «У віршах … — не минуло-майбутнє і не майбутньо-минуле, не оці «ми» й інші «вони»… У конкретно цій поезії — робота з такими рівнями реальності, де все — Є». Час у цих віршах не летить вперед і не стоїть на місці. Він пульсує.
 
Юлія Мусаковська може грати образами архаїчного минулого, чи ж навпаки, малювати урбаністичне тло: висотки спальних районів, автомобільні сирени, метрополітен. Але крізь рядки сочаться сніги й проростають трави («тріщать будинкові шви і ребра»). Книжка, де є пташки, ангели, приблудні собаки, ікони, Бог, що віщує по радіо, й Діва Марія.
 
Люди в книжці, як мурахи, несуть свій непосильний тягар, «тримаючись купи», «чоло до чола». Зрештою, інакше ці «птицелюди твариниська ангелоликі людиська» й не вміють. І в цьому сила їх і слабкість водночас: «Ми не такі вже маленькі й недосконалі, // як нам гадалося».
 
Ілюстрації також є носіями досвідів. Дика жива природа, що вирветься навіть із-під бетону й сталевих прутів. Неминучість виборювання свого права жити, любити («виживати», «розкошувати»), щоб жінки народжували, щоб кохали, щоб усе залишалося таким і надалі.
 
Це книжка про те, чим живуть чоловіки, жінки і діти. Навіть коли вони самі цього не усвідомлюють: безборонні, взаємозалежні, але не такі слабкі, як здається.
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage