Боги й демони у житті Пі
26.04.2016
Дмитро Дроздовський. Друг читача
Янн Мартель. Життя Пі: роман ; переклад з англ. Ірини Шувалової. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. — 400 с.
Роман «Життя Пі» канадського письменника Янна Мартеля — це історія про трансрелігійність і транскультурність. Друга половина ХХ століття — період інтенсифікованої мультикультурності, яка сьогодні зримо оприявнена в усіх великих і не дуже великих містах Європи, Америки, Австралії… Проте концепція мультикультуралізму не раз зазнавала фіаско.
Янн Мартель пропонує інакше бачення, яке походить від особливого світосприйняття, для якого немає непереборного розрізнення між Богом-Отцем, Ісусом, Марією, Аллахом і Шивою (Брахмою чи Вішну). Світ у своїй онтології — спільний і неподільний, його створювали не окремо кожний зі згаданих Сутностей. І сьогодні, коли людина за допомогою сучасної науки відкриває для себе нові закони світобудови, важливо усвідомити, що у Всесвіті немає кордонів і випадковостей.
Оповідач у романі одночасно вивчає релігієзнавство та зоологію, маючи здатність розуміти як «фізику» світу, так і його метафізику. Ті, хто в нашому світі кричать про норми й правила, про величезну відмінність між світовими релігіями — брехуни, які перетворили релігію на культ і дотримання певних догм. Пісцин Молітор Патель — проти догм. Його спілкування з Богом (богами чи просто Найвищою Сутністю Всесвіту) — трансперсональне, особистісне, позбавлене ідеологічних заборон і перепон (він може піддавати критиці релігійні постулати, скажімо, не вірячи, що Бог міг відправити власного сина на смерть, оскільки така поведінка могла бути притаманна тільки людині, але не вищій. Він, від народження індуїст, прагне відкрити для себе християнство, а згодом так само легко готовий прийняти й іслам. «Бапу Ґанді казав, що всі релігії істинні. Я тільки хочу любити Бога, — промимрив я і, геть почервонівши, втупив погляд у землю». (с. 98). Бог таки справді єдиний, а от люди… Люди інколи мало чим відрізняються від тварин, або, якщо хочете, тварини так нагадують людей.
Мотив зооморфізму людини і антропоморфізму тварин — один із ключових у романі. Люди, які через релігію здатні убивати одне одного, навряд чи відрізняються від тварин, які, керуючись інстинктами, формують на планеті харчові ланцюги та пожирають одне одного. Водночас подеколи представники абсолютно різних видів вдаються до «кооперації», формуючи, на перший погляд, неприродні симбіози. Життя сповнене загадок. І Пі (ім’я головного героя походить від «басейну», але водночас це й математичне число π 3,14…, одне з найзагадковіших у математиці, коли поділ 22 на 7 перетворюється на множинну безконечність і постійну непередбачуваність). Досліджуючи поведінку тварин у зоопарку, головний герой поступово відкриває для себе сховані закони світобудови. Згодом перебування з Річардом Паркером (тигром) у відкритому океані — цілковито містична ситуація, в якій людина й представник хижого тваринного світу співіснують ніби давні товариші. Тільки Пі — представник нового цивілізаційного типу, як і тигр — представник природи, яка має розум і навіть щось більше, ніж розумова інстанція. Річард Паркер пожирає гієну, символ тваринної ненажерливості і антикультури. «Гієни — це не боягузливі пожирачі падалі. <…>. Вони полюють на зебр, гну та буйволів — і не лише на старих або хворих членів стада, але й на здорових дорослих тварин. Вони витривалі нападники, які миттєво оговтуються після ударів рогами чи копитами, вони дуже наполегливі й ніколи не відступають. І вони розумні: все, що можна відбити від матері, іде на харч. Улюблена страва — це новонароджені гну» (с. 151). «Випадковий канібалізм — теж не рідкість під час радісного колективного пожирання здобичі: рвонувшись по шмат зебри, гієна цілком може позбавити іншого члена зграї вуха чи ніздрі — не зумисне, а так, ненавмисно. І це не викликає у гієн огиди. Їхнє життя занадто розмаїте на втіхи, щоб чогось бридитися. Загалом же всеїдність гієн така безкомпромісна, що викликає захоплення. Гієна питиме воду, в яку одночасно мочиться» (с. 152). Гієна в такому описі нагадує людину — іншу істоту, яка вийшла з тваринного світу і перетворилася на «витривалого нападника», здатного убивати собіподібних (випадки людського канібалізму — особлива тема). Проте в романі гієна стає здобиччю тигра. Інколи біологічний вид таки не може перейти на вищий щабель, і єдиний вихід — вилучити його з біологічного колообігу.
Але історія Пі — це історія віднайдення в собі Бога. Людина — найхимерніше створіння, яке в силу власної удаваної величі часом вважає, що знає сутність світобудови. «Всесвіт ніколи не видається мені безглуздим, коли я споглядаю його очима індуїста. Є Брахман — світова душа, надійна основа, що на ній прядеться, звивається і тчеться тканина буття, з усіма її оздобами часопростору. Є Нірґуна Брахман — сутність без проявів, що лежить за межами нашого розуміння, за межами можливості опису — та якої неможливо осягнути. Своїми незграбними словами ми вбираємо його в недолугий стрій — Єдине, Істина, Єдність, Абсолют, Остаточна Реальність, Підстава Буття… Ми намагаємося допасувати свій вбогий крій, та Нірґуна Брахман неохопний, і наше шитво тріскається по швах.» (с. 71). Насправді все найпотаємніше сховане не в канонічних приписах, а в людському єстві. Янн Мартель показує, що найважливіше для людини — розкрити себе, пізнати внутрішній світ, у глибинах якого і є Бог.
Окремо хочу сказати про напрочуд гарний переклад, наділений особливим смаком. Уже саме транслітерування прізвища письменника свідчить про перекладацьку компетенцію. У російському перекладі маємо Мартел, проте письменник франкомовний, а у французькій мові Martel вимовляється з м’яким «ль» наприкінці.
«Життя Пі» — це історія про віднайдений рай, про людину третього тисячоліття, яка не дивиться на світ «згори вниз». «Всесвіт ґрунтується на моральних, а не інтелектуальних засадах; усвідомлення, що підвалини існування складає те, що ми називаємо любов’ю — і що вона працює не завше очевидно, не бездоганно, не відразу, але невідворотно». (с. 90). Усе, що у Всесвіті, — тільки маленькі елементи чи сходинки до пізнання Великого Задуму. Янн Мартель повертає в сучасну літературу Бога, але водночас і людину, здатну любити й розуміти, а не пожирати і руйнувати.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно